Артур Чарльз Кларк - 2001: Космічна одіссея

МАТ-1 мусили ділити з людством спільне Сонце, але коли зважити на той факт, що вони не з’являлися на Землі в історичні епохи, вони, імовірно, просто вимерли.

Меншість не погоджувалася з цим твердженням. Навіть якщо припустити, що подорожі між зірками заберуть століття, це не стане на заваді наполегливим дослідникам. Технології гібернації, яку використовують на самому «Діскавері», являють собою одну з можливих відповідей. Інша відповідь — самодостатній штучний світ, подорожі якого можуть тривати протягом багатьох поколінь.

У будь-якому разі, чому всім здається, що інші розумні істоти мають таку саму коротку тривалість життя, як і люди? Інопланетяни можуть виявитися створіннями, для яких подорож у космосі завдовжки в тисячу років, не викличе жодних почуттів, окрім легкої нудьги…

Ці аргументи, хоч і були суто теоретичними, торкалися дуже важливої практичної проблеми, на поверхню виринало питання про «час реакції». Якщо МАТ-1 справді послала сигнал до зірок, можливо, за допомогою якогось пристрою, розташованого поблизу Сатурна, тоді цей сигнал не досягне своєї мети ще впродовж багатьох років. Навіть якщо інопланетяни негайно зреагують на цей сигнал, людство матиме час підготуватися до їхньої появи ще цілі десятиліття, а ймовірніше, століття. Чимало людей, погодившись із логічністю такого припущення, зітхнули полегшено.

Однак не всі. Кілька науковців — більшість із них прибульці з диких берегів теоретичної фізики — ставили тривожне запитання: «Чи ми впевнені, що швидкість світла є максимально припустимим бар’єром швидкості?». Щоправда, Спеціальна теорія відносності виявилася напрочуд міцною й наближалася до свого столітнього ювілею, але й у ній знайшли кілька тріщин. Навіть самого Ейнштейна можна якщо не заперечити, то принаймні обійти.

Ті, хто підтримував цю позицію, говорили про простір із більшим числом вимірів, лінії, рівніші, ніж прямі, гіперпросторову зв’язність. Вони полюбляли вживати словосполучення одного математика з Прінстонського університету минулого століття — «червоточини в просторі». Критики, які вважали, що ці теорії є надто фантастичні, щоб сприймати їх серйозно, відповідали таким фантазерам словами Нільсона Бора: «Ваша теорія просто божевільна, але вона є не досить божевільна, щоб бути істиною».

Якщо серед фізиків і виникали якісь суперечки, то це було ніщо, порівняно з суперечками, які точилися між біологами навколо старого як світ питання: «Який вигляд мають розумні інопланетяни?». Вони розділилися на два ворожі табори, один стверджував, що інопланетяни мусять бути гуманоїдами, а другий був переконаний, що вони «зовсім не схожі на людей».

За свій головний аргумент людинолюби мали твердження про те, що конструкція з двох ніг, двох рук і чільних органів чуття є аж така досконала, що нелегко вигадати щось краще. Звичайно, можуть бути якісь менш суттєві відмінності, наприклад, шість пальців замість п’яти, незвичний колір шкіри чи інші індивідуальні особливості, але переважно інопланетяни розумні, або скорочено IP, настільки схожі на людину, що їх важко розрізнити в поганому освітленні чи зі значної відстані.

Ці антропоморфні міркування висміювала інша група біологів, які представляли покоління Космічної ери й почувалися вільними від забобонів минулого. Вони вказували на те, що людське тіло, як воно є, постало внаслідок мільйонів варіантів еволюційного вибору, часом зовсім випадкових. У кожну з цих незчисленних митей вибору генетична карта могла впасти по-іншому, можливо, і з кращим результатом. Людське тіло — суцільна імпровізація природи, де певні органи змінили свої функції, не завжди надто успішно, а декотрі з них, як наприклад апендикс, зараз є навіть не просто марними, а й небезпечними.

Боумену стало відомо, що існували ще й треті, які дотримувалися більш екзотичних поглядів. Вони не вірили, що справді розвинені істоти взагалі мають органічне тіло. Рано чи пізно, завдяки прогресу їхньої наукової думки, вони мали б позбутися слабкості, залежності від хвороб і нещасних випадків, які призводили до неминучої смерті. Тому інопланетяни замінили свої справжні тіла після того, як вони зносилися та постаріли, або навіть ще до того, на конструкції з металу та пластику й таким чином досягли безсмертя. Як останній залишок органічного тіла міг бути збережений хіба що мозок, який направляє кінцівки й вивчає всесвіт через електронні почуття — тонші та глибші за ті, що створила сліпа еволюція.

Навіть на Землі зроблено перші кроки в цьому напрямку. Мільйони людей, приречені на загибель у давні часи, тепер живуть активним життям завдяки штучним кінцівкам, ниркам, легеням і серцям. У цих процесів мав би бути один-єдиний закономірний вислід, хоч яким далеким він зараз здається.

Зрештою, можна замінити навіть мозок. Органічний мозок перестав бути єдиним джерелом свідомості, розвиток електронного мозку доводить це. Конфлікт між розумом і машиною може бути залагоджений шляхом повного симбіозу…

Та й чи це кінець? Кілька біологів-містиків пішли навіть далі. Вони вважали, спираючись на вірування багатьох релігій, що мозок урешті-решт звільняється від матерії. Тіло робота, так само, як і тіло з плоті й крові, не більше як сходинка до чогось, що людство з прадавніх часів називало «духом».

А якщо є щось і над цим, то ім’я йому — Бог.

Розділ 33

Посланець

Протягом останніх трьох місяців Девід Боумен так звик до цілковитої самотності, що не міг навіть уявити собі іншого життя. Він вийшов за межі відчаю й надії та жив більшою мірою в автоматичній рутині, яку інколи порушували кризи, коли та чи та система «Діскавері» виходила з ладу.

Утім, його не покинула цікавість, а думка про величну мету місії наповнювала астронавта почуттям екзальтації й безмежної влади. Він не лише представляв людську расу перед прибульцями, його дії упродовж наступних кількох тижнів могли змінити долю всієї Землі. Протягом усієї історії ніколи ще не траплялося такої ситуації. Зараз Девід Боумен був надзвичайним і повноважним послом усього людства.

Усвідомлення цієї честі неабияк допомагало йому. Він тримав себе чепурним і попри втому ніколи не забував голитися. Астронавт знав, Центр керування польотами тепер пильно стежить за ним, вишукуючи будь-які натяки на ненормальну поведінку, тож він твердо вирішив зробити цю їхню роботу марною — принаймні що стосується поважних симптомів.

Боумен сам усвідомлював деякі зміни у своїй поведінці, за таких умов очікувати на щось інше було б безглуздям. Наприклад, він не міг більше витримувати тишу, хіба що коли спав або говорив із Землею, в інших умовах умикав звукову систему корабля на максимальну гучність.

Спершу, потребуючи акомпанементу людського голосу, він слухав класичні п’єси — особливо твори Шоу, Ібсена й Шекспіра або поетичні читання з бібліотеки записів «Діскавері». Але проблеми, яких торкалися класики, здавалися настільки далекими і їх, на думку астронавта, так легко було розв’язати, застосувавши бодай дещицю здорового