Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

— Вперед! — прохрипів здушеним голосом Зорбас.— Вперед!

Ми побігли й швидко вихопились на світло. Робітники, обпившись біля входу, прислухалися, бліді й мовчазні.

Пролунав третій, ще дужчий тріск, немов зламався навпіл стовбур могутнього дерева, а потім розлігся протяжний рев, і гора здригнулась — то завалилася лава.

— Сохрани господи! — забурмотіли робітники, хрестячись.

— А кайла залишили там? — раптом гнівно крикнув Зорбас.

Робітники мовчали.

— Чому ви їх не захопили? — знову крикнув він сердито.— Оце-то молодці! В штани наклали! Пропав інструмент!

— Та що там ті кайла, Зорбасе? — втрутився я.— Будьмо задоволені з того, що ніхто не постраждав. І дай тобі, боже, здоров’я, ми всі завдячуємо тобі життям.

— Я хочу їсти! — рішуче махнув він рукою.— Голодний, як вовк.

Зорбас узяв вузлик із сніданком, залишений на камені ще рано-вранці, розв’язав його, дістав хліб, оливки, цибулю, варену картоплину й пляшку вина.

— Пригощайтеся,— сказав він, напхавши рота.

Їв Зорбас поспіхом, ніби раптом витратив багато сили і тепер хотів улити в жили свіжої крові. Їв, низько нахилившись над вузликом, і не промовив жодного слова, потім узяв пляшку, закинув голову, й вино заклекотало в пересохлому горлі.

Робітники теж оговталися, порозв’язували вишиті торби й почали їсти. Всі вони сиділи, схрестивши ноги по-турецькому, навколо Зорбаса, їли й поглядали на нього. Вони ладні були впасти йому в ноги, цілувати йому руки, але знали, що він дивак, тому жоден не наважувався почати першим.

Нарешті найстарший з них, Міхеліс, із великими сивими вусами, насмілився:

— Якби не ти, пане Алексісе, були б наші діти сиротами.

— Замовкни! — буркнув Зорбас повним ротом, і вже ніхто не наважувався заговорити.

«Хто створив цей лабіринт несталості, цей храм пихи цей глек гріхів, це поле, засіяне сім’ям розбрату, цей вхід до пекла, цей кошіль, повний хитрощів, цю отруту, схожу на мед, цей ланцюг, що зв’язує смертних із світом — жінку?»

Я писав і переписував цю буддійську пісню, сидячи по-турецькому біля розпаленої пічки. Мучився, нагромаджуючи закляття на закляття, аби вигнати з пам’яті видіння змоклого під дощем тіла з крутими стегнами, що з’являлося всі ці зимові ночі перед моїм зором, з’являлося знову й знову. Не знаю, як, але відразу після обвалу лави, де могло так несподівано обірватися моє життя, вдова озвалася в моїй крові і кликала мене, немов розпалений жагою звір, владно й жалібно водночас.

«Прийди, прийди,— волала вона,— життя — це спалах блискавки, прийди, прийди, бо буде пізно!»

Я знав, що то був Мара[31], дух зла, який мав жіноче тіло з крутими стегнами. Я боровся проти нього — сидів і писав «Будду», мов ті первісні дикуни, котрі на стінах своїх печер видовбували гострим каменем або малювали фарбами кровожерних звірів, що чатували на них; у такий спосіб дикуни боролися — прагнули прикувати звірів до скелі, аби ті не накидались на них.

Від того дня, коли я мало не загинув, удова нечутно зринала в моїй самотності і вабила мене, легко погойдуючи стегнами. Удень я мав силу, мій розум був пильний, і я міг прогнати видіння. Я описував, у якій подобі являвся Будді спокусник, писав, як він перевдягався жінкою і як припадав до стегон Будди тугими випуклими персами. Але Будда розпізнавав небезпеку, збирав усі свої сили й проганяв спокусника. І разом з Буддою проганяв його і я.

Я писав, і з кожною фразою мені ставало легше, я міцнів, відчуваючи, як відступає спокусник і зрештою втікає, переслідуваний усемогутнім закляттям — словом. Удень я боровся відважно, як тільки міг, але вночі розум мій утрачав пильність, внутрішні мої брами залишалися без сторожі, і вдова входила в них.

Вранці я прокидався виснажений і переможений, а війна починалася знову. Лише зрідка я підводив голову від паперу, здебільшого під вечір. Натомлене світло швидко згасало, ніби його ковтала темрява. Дні коротшали, наближалося різдво, і я, спостерігаючи цю одвічну боротьбу в просторі, казав: «Я не самотній; світло, ця могутня сила, теж бореться, воно перемагає і зазнає поразок, але не втрачає надії, і я перемагатиму разом з ним!»

Мені здавалося — і це додавало мені сміливості,— що я теж підкоряюсь якомусь великому всемогутньому ритму, борючись проти вдови. У ній, гадав я, втілилась невідома підступна субстанція, щоб легко заволодіти мною і згасити в мені волелюбний пломінь. Я казав: «Та неосягненна сила, яка перетворює матерію на дух, є бог, і кожна людина має в собі частку цієї божественної круговерті, саме тому людина здатна змінювати сутність хліба, води і м’яса, перетворюючи їх на думку й дію. І Зорбас має слушність: «Скажи мені, що ти робиш із того, що їси, і я скажу, хто ти!» Тепер ось і я намагався перетворити цю нестримну жагу тіла на «Будду».

— Що це ти задумався? Якийсь ти смутний, хазяїне,— запитав Зорбас одного вечора, саме напередодні різдва, зрозумівши, з яким демоном я змагаюся.

Я вдав, що не почув, але Зорбас не міг так просто відчепитись.

— Молодий ти, хазяїне,— раптом жовчно мовив він,— молодий ти, здоровий, їси і п’єш уволю, дихаєш чистим повітрям, усе набираєшся сили, а толку з того? Спиш-то ти сам, тільки харчі переводиш! Та піди вже ти до неї, таки цієї ночі, не гай часу, життя просте, хазяїне,— скільки ще тобі це казати? Не ускладнюй його!

Гортаючи рукопис «Будди», який лежав переді мною я слухав Зорбасові слова й розумів, що вони відкривають широкий і рівний шлях і що вони теж поклик Мари, злого духу розуму, підступного