Василь Биков - Знак біди

— Може, й відмінять. Як ворогів не стане. Дуже ти розумний, — невдоволено урвала його мову Степанида.

Справді, що він знав, цей темний мужик, який навіть на сходи не ходив, рідко коли брав у руки газету, ніколи не розмовляв з начальством. Міг тільки туманно мізкувати про все своїм небагатим мужицьким розумом.

— Чого це в нас усе не так, як у людей, — думно казав Петрик, позираючи на миготливий вогник гаснички. — Оце на станції говорив з одним мужиком звідкись з-під Ули. У них нічого. Тихо. І колгоспів не чути, ніхто не приїздить, не заганяє. Нікого ще не розкуркулили.

— Зажди, доберуться. Може, в пущі живуть. За болотом десь.

— Може, й за болотом. А в нас?..

— А в нас он, у району під носом. Та й з округи не минають: при дорозі ж. Воно й добре, що при дорозі, то теж на користь, — сказала Степанида й згадала: — Гасу купив?

— Дали. Одну літру. На пай. Надовго стане її, тої літри?

— Та вже скільки стане. А там підвезуть. Дорога ж установилася. А про чоботи не питав?

— Про чоботи? — якось полохливо глянув на неї Петрик, мовби тільки зараз згадавши про чоботи. — Чобіт немає, — сказав він і встав із-за столу — худий, невеличкий, із запалими грудьми, старий. Так, старий, бо таки зовсім постарів у свої п’ятдесят років.

Петрик відкинув підстилку у запічку і щось узяв з ліжка, на якому вони спали.

— Ось замість чобіт.

— Що це?

Вона непорозуміло прийняла з його рук якийсь гарненький чорний футлярчик, ніби легеньку дитячу трунку, і не зразу доп’яла, що це й навіщо.

— Скрипка!

— Ти здурів!

— Може, й здурів.

— Це ж, відай, дорого, — перелякалася Степанида. — Он ходити нема в чому. У Федька черевики каші просять, а він — скрипку! Вона ж такі гроші коштує! Либонь, цілу десятку віддав?

Петрик ніяково потупцював біля неї, узяв футляр і бережким дотиком зашкарублих пальців розняв защіпки. Обережно, мов дитину, вийняв звідти червоно-лискучу скрипочку з чорною декою й гарненько заокругленими вирізами по боках.

— Ти ж хотіла, — винувато нагадав Петрик.

— Коли це я хотіла?! Коли то було? Тоді молода була, дітей не мала. А зараз... Ну, ти здурів! У що тепер взутися, тут боса ходиш, а він — скрипку! Коли ти на ній гратимеш — он зима кінчається. Сіяти час...

— Та вже, либонь, відсіявся, — зажурено сказав Петрик і відчужено одійшов, сів на лаву. Недовга піднесеність настрою остаточно покинула його. На столі поруч із футляром лежала не торкнута смичком скрипка.

— Червонець віддав, ще два винен. На віру дав. Єврей один на станції.

Степанида сплеснула в долоні.

— Боже, три червінці! Ну, ти з глузду з’їхав! Сказився на старість. Ми ж страховку ще не заплатили. Податок тільки за той рік виплатили, а вже новий прислали. Пені на недоплату набігло. Взути нічого. Гасу немає. Цукру з осені ані грудочки, Фенечка без солодкого не може. Коли б хоч булку якусь купив, а то скрипку! І за такі гроші! Де ти тепер тих червінців візьмеш? Хто тобі дасть?

— В комуні заробимо.

Степанида сердилась, мало не плакала. Що він говорить, цей недоумкуватий, навіщо йому скрипка? В такий час? Колись навчився трохи цигикати, одного разу на ярмарку в містечку попросив у якогось цигана трохи пограти, вона стояла поруч і похвалила, а він і загорівся: куплю! І ось знайшов час і гроші — купив, тільки не на талан, а скорше на безталання. Нащо їй та скрипка? Чи до скрипки тепер, коли не сьогодні-завтра доведеться завести до колгоспу коня, зсипати насіння, віддати упряж, сани, колеса, перекрутити все життя на новий, незнаний і неминучий лад. Чи до музики зараз?!

Час так змінився, все іншає на очах. Що залишилось відтоді, як вони були молоді та сильні, а головне — з такими невтоленними мріями і сподіваннями?

14

Дуже нелегко видалася та пам’ятна, тепер уже така далека весна, що додала людям стільки тривог до їхніх і так чималих життєвих клопотів. Щойно скінчилася довга й тяжка війна, до сіл і хуторів потроху верталися юнаки й молоді чоловіки, піднесені й гордовиті від перемог над білими, німцями, поляками, у гостроверхих будьонівських шоломах, розтоптаних гамашах із обмотками, з торбинками за плечима, але з великою надією розпочати нове, відвойоване в старого життя. Треба було братися до землі, орати і сіяти, щоб було що на рік їсти. Земля чекала й також немов готувалася до своєї одвічної справи — родити хліб. На Благовіщення добре пригріло сонце, за якийсь тиждень зігнало увесь сніг, стало тепло і майже сухо в полі. На вербну неділю Степанида з Петриком збиралися до церкви і ще й посварились трохи вранці — надягатися чи ні. Петрик зрання угрівся на подвір’ї й хотів іти в самій сорочці, але Степанида примусила його накинути чумарку, і вони, трохи невдоволені одне одним, вийшли з комірчини, щоб стежиною через озимину рушити навпростець до містечка. Старий Яхимовський також вичапав із хати надвір і стояв на осонні коло призьби — згорблений, тонкий у своєму вузькому чорному жупані з густим рядом до шиї застібнених ґудзиків, спершись на стародавній з перламутровим оздобленням ціпок, і якось немов із заздрістю дивився їм услід вицвілими старечими очима. Якраз за тиждень до того він пустив їх на хутір, бо в Петриковій сім’ї на Висілках їм уже стало ніяк, Степанида зразу не поладнала зі свекрухою і нещодавно попросила пана Яхимовського, щоб нарік пустив до комірчини — все одно ж вона вже порядкувала на садибі, а новий наймит Петро допомагатиме їй, бо куди ж їм подітись без хати, без власної землі та господарства. Раніше Петрик з весни ішов на зарібки, наймитував по фільварках, а тепер не знати було, де що заробиш, та й оженився ж. Степанида лагідно так попросилася, і, мабуть, шануючи її чотирирічну відданість хуторові, Яхимовський погодився, сказав: живіть, місця вистачить, комірчина тепла. Тим паче — весна надворі.

Весна справді швидко котила по всіх усюдах, по косогорах та на обніжках спритно пробивалася до сонця молода травичка, хлопці й дівчата у Висілках поскидали з ніг личаки і стали ходити босоніж — тепер аж до осені. Після Благовіщення кілька днів і