Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

— Ваша Величність, вибачте мою зухвалість, але вам треба відпочити. Я розумію, що справи не терплять, але є й ті, які можна відкласти чи перекинути на радників, не дарма вони хліб з вашого столу їдять. Беру на себе сміливість і відповідальність відібрати найбільш тямущих і займуся цим відразу, щойно вийду від вас. Але це не все. Вам життєво необхідна зміна обстановки, хоч би… поїдьте до князівства Нешуа, огляньте нові володіння. Це сприятливо позначиться на нових підданих до вас, а заразом і відпочинете. Не можна ж так… — Лармініз говорив швидко, слово боявся, що король не дослухає, відмахнеться, як завжди це робив, намагаючись відволікти його і натякнути на відпочинок.

— А знаєш, жрець, ти маєш рацію. І з Нешуа ти добре вигадав. Вчасно скажемо так. І як я сам забув про можливість покинути палац на якийсь час? — Садар зітхнув з таким явним полегшенням, наче гора впала з плечей. Лармініз навіть здивувався, дивлячись, як повеселішав король, викликав до себе Разящего і відразу ж відправив збирати невеликий похід. При цьому наказав взяти в невелику подорож і королеву, чим ще більше здивував жерця.

— Ваша Величність, але королева Раніка у тяжкості…

— І їй буде корисно. Он як нездужає у стінах палацу.

При цьому Азіт обдарував короля таким поглядом, що той зіщулився, наче стиснувся весь, намагаючись зорово зменшитися, що йому, втім, вдалося. Лармініз знизав плечима на незручність, відкланявся і вийшов, вирушивши займатися пошуком нових радників.

— Чого надумав, Величність? — Азіт підійшов до короля впритул, щойно віддав розпорядження ад'ютантові, що слідував за п'ятами за воєводою в останні дні.

— Не важливо, чого король удумав, але наш святий обов'язок — охороняти його в цій подорожі, — раптом втрутився Зелик, що ніби матеріалізувався з повітря, — так тихо й непомітно проник до кімнати. Садар скривився. Він давно підозрював, що новий ад'ютант Азіта швидше за таємну службу на посилках у Зеліка, ніж помічник воєводи. Схоже, останній теж це розумів, але не турбувався з цього приводу.

— Зеліку, у тебе мало справ у столиці?

— На жаль, ваша величність, справ по горло. Але керувати процесом я можу і з подорожі. Зрозумійте мене правильно, Азіт став надто неспокійним, та й ситуація напружена. Звичайно, добре бути охороняється Разючим, але, здається мені, що і моя присутність не зайве цього разу.

Королеві та воєводі залишалося лише знизати плечима і погодитися. Коли Зелик так хмурив брову і ставав надзвичайно серйозним, сперечатися з ним було неможливо.

Придане Раніки виявилося дуже доречним. Два десятки степових рисаків виглядали цілком гідно королівського кортежу. Випещені породисті коні, немов пронизані шляхетністю від холки і до крупа, виглядали надією на кращі часи. Тонконогі, норовисті, гарячі, як степовий вітер у літню спеку, вони були трохи більші, і тому сильніші й витриваліші за пустельних скакунів. Запряжені в карету коні витанцьовували, готові зірватися з місця по першому пориву, першому знаку від візника. Садар схвально поплескав по загривку підведеного коня, але, перехопивши погляд Азіта, покірно сів у карету разом із Ранікою. Звичайно ж, Розящий не дозволить тремтіти в сідлі, він гірше няньки став, скрізь встигне, за всім наглядить, дорікне зайвий раз у необережності, стежить, щоб король вчасно їв і хоч іноді спав. І щоразу бурчав,

Залишати столицю, через стільки часу, виявилося справді нове. Осінні балки рясніли пожежею, переливаючись від багряного до сонячно-жовтого, створюючи видимість тепла. Останній місяць осені йшов до кінця, все більше дивуючи Ранику, що звикла до того, що в цей час в Анаторисі дерева облетіли і вранці заморозки покривають інеєм пожухлу траву, осідаючи колючою бахромою на ковильному степу. Юна королева, що не покидала палацу, не помітила, як пролетіло літо. Та й як тут помітиш, коли ледве встаєш з ліжка, і навіть турбота короля, що власноруч готує ліки, не тішить? Дівчині думалося про нелегку частку жінок, змушених переносити всі тягарі вагітності. Придворні дами заспокоювали, казали, що не завжди так погано, мабуть, королева надто юна, тому виявилася слабкою, не готовою прийняти тягар материнства, що все не у всіх гладко, та й живіт не щоразу має випирати. Раніка вірила, слухняно приймаючи зілля та поради, намагаючись не замислюватися над тим, чому лікар знизує плечима, не знаходячи причин нездужання, зрештою списуючи все на дуже ранню вагітність. Залишалося лише терпіти і чекати, зрідка виринаючи з лихоманки, яка траплялася все частіше і частіше. Приходячи до тями після чергового нападу, Раніка все більше часу намагалася проводити з Садаром, який хоч не виявляв серйозного занепокоєння, на відміну від інших відвідувачів опочивальні. Здавалося, король настільки впевнений у своїй силі, що може впоратися навіть із хворобою молодої дружини. Ось і зараз спокійно взяв із собою у поїздку, хоча лікар підняв паніку, а жрець весь зблід і спробував умовити монарха залишити дружину під наглядом королівського двору. Однак Садар був непохитний, суперечки припинив на корені, вкотре продемонструвавши, хто тут правитель, а хто піддані. І якщо Лармініз давно змирився, що коли монарху під мантію віжки потрапила, значить, так і буде, то інші високородні придворні ніяк не могли зрозуміти, чому Садар з дворянством і знати холодний.

— Народ, він дурний і безпорадний, потребує опори та захисту, управління. Вони ж як діти, наївні, і тому самі собі лихо придумають і згинуть, — намагався якось пояснити Садар свою поведінку черговому царедворцеві, — а ви, дворяни, як діти старші, розуму начебто набралися, так з вас і попит інший, суворіший.

Народ любив Садара. Король відповідав народові якщо не взаємністю, то батьківською поблажливістю. Але й карав, якщо завинять діти, за що здобув славу суворого, але справедливого монарха. І нема чого їм знати, що розуміння тієї самої справедливості у государя дуже своєрідне, що він піклується про країну в цілому, але ні про кого окремо. Можливо, в цьому й полягала його мудрість, яка дозволила широко дивитися і відновлювати країну неймовірними темпами. На час терміну появи спадкоємця маленька столиця була повністю відбудована і розширювалася дедалі більше, непомітно збільшуючи територію міста вдвічі проти колишнім Сидеримом. Народ не знав, у яких боргах знаходиться король, чого йому варто було вмовити купців на позику, чим довелося поступитися, як прогнутися, знижуючи мита, щоб повільно, але впевнено перемістити основний торговий шлях через своє королівство, тим самим знаходячи силу і скарбницю. Сидерим, який не має ні великих земель з розвиненим сільським господарством, ні родовищ руд чи вугілля, виявився змушений жити за рахунок торгівлі, виступаючи посередником, оскільки сам нічого не виробляв у тих масштабах, щоб заснувати власний напрямок у купецтві. Проте, продумана політика Садара призвела до того, що дедалі більше торговців воліли реалізовувати свої товари саме через