Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

не скоро те саме станеться й з перехожим? Хто скаже? І я почав думати. Ось я живу серед різних речей і тварин, серед дерев і людей. Я стрижу вівцю, щоб зробити собі вбрання, я беру молоко від корови, я здираю шкіру з неї, щоб пошити взуття, я рубаю дерево, щоб побудувати притулок. Ой леле! Безконечне пожирання, обкрадання! Хто скаже, яка міра муки вівці, коли я її вбиваю? Хто скаже, що відчуває дерево, коли його ріжуть? Хто скаже про відчуття корови, коли її на старості ріжуть для м’яса, для шкіри? Мій брате! Де міра моєї муки й муки квітки, тварини і навіть речей? Ти гадаєш, Що речі мертві? Еге! То наша нерозумність каже так.

Вони живі, вони відчувають і страждають, радіють і сумують…

І я подивився на себе в минулому, я подивився на людей. Вони бажають підкорити собі все, що поза ними. Ти збагни — підкорити! Поза ними так багато! Тварини, люди, речі, земля, зірки, небо, духи, поза ними все, все, все!

І я подумав: усе минає. Все вмирає. Народжується. Гине. І навіть найвищі володарі зникають. І пил затрушує їхні могили. І навіть найбільші царства, про які розповідають легенди, не лишили знаку. Як же можна оволодіти тим, що поза нами, коли воно зникає, як зникаємо й ми?

Я став шукати мудрих людей. Ходив по селищах, по великих містах. Заглядав до гірських притулків, де ховалися від людського ока самітники. Питав, вишукував. Наді мною сміялися, мене проганяли. Мене звали божевільним. Мене били камінням. Дехто розраював. Деякі самітники запевняли, що нема смислу в цьому світі, що треба не шукати зв’язку речей і явищ, а кинути все й рятувати безсмертний дух свій. Що цей світ треба проклясти й вирватися з нього.

— Не можу проклясти цього світу, — сказав я самітникові. — Бо краса живе в ньому. Краса в квітах, сонці, в дітях, у жертві заради ближніх, в тиші світанковій, в довірливості тварин, у кожному подиху нового дня, нової весни. Ні, не можу проклясти цього світу! Та й що означає рятувати свій дух? Як рятувати? Від кого? Моя любов жила в цьому світі, тут я трудився, страждав. Тут я мушу знайти й смисл мого духа, і його рятунок…

Я пішов далі. Розпитував, шукав, сумував, що ніхто не збагне моїх дум. Та одного разу на дорозі мені стрівся старезний дід. Я розповів йому про свої пошуки. Він не сперечався зі мною. А одразу сказав:

— Те, що ти хочеш, можливе. Але то страшне знання.

І прекрасне.

— Дай мені його, — попрохав я.

— Воно в тобі, — сказав старий мудрець. — Все залежить від тебе. Ти, як і всі, метаєшся серед речей і істот світу, штовхаєшся між ними, породжуючи ілюзію окремості. Відмежуйся од всього, вспокійся. Хай ніщо минуле не тривожить тебе. Хай зникне сучасне, майбутнє. Стань, як чистий гірський кристал, здатний пропустити ясний промінь сонця. Відкрий себе хвилі Єдиного Життя, краплями якого ми є. І тоді збагнеш те, що шукаєш. Більше нічого не скажу. Іди й шукай…

Я послухав його, хоч ще не все розумів. Я вибрав собі криївку серед лісу, став там жити. Я забув про свої нещастя. Забув про людей. Намагався заглибитися в себе, здобути відчуття спокою, повного відокремлення від особистого…

Довго я знемагав від даремних зусиль, навіть почав думати, що старий мудрець сказав мені неможливе. І хотів уже покинути свої старання та йти далі, шукати інших мудреців. А потім переміг себе, знову днями сидів у своєму тихому притулку, розмірковуючи над прихованою суттю життя. Одного разу зненацька ніби блискавиця осліпила мене. Мені здалося, що я втрачаю свідомість, що я втрачаю форму й розпливаюся серед безлічі явищ. Еге! Це неможливо, мій брате, розповісти! Мої слова будуть лише слабою подобою, нікчемною тінню того, що я відчув.

То було дивовижно — радісно й страшно, боляче й тривожно! То була мука, біль, надія й розпука!.. Моя свідомість жила в тілі оленяти, яке втікало від лева. Тремтіли від страшенної напруги тонкі ноженята, серце розривало груди, неймовірний страх сповнював все моє єство. Я кричав у розпуці, я передчував, що скоро загину… І не хотів гинути!

Я відчував себе левом, біг за своєю невинною жертвою, сповнений сили, впевненості, люті й бажання. Я риком потрясав околиці, легко перескакував через повалені дерева, через ями. Я вже бачив тонку плямисту спинку оленяти і тремтів від передчуття насолоди! Останній стрибок!..

Мій брате! Горе мені! Я знемагав від роздвоєності, розтроєності, від незліченної своєї множинності! Зі страшним болем прощався я з своєю тремтливою оболонкою в оленяті, з жадобою я пив власну кров у подобі лева, терзав власне тіло, хрумав свої ж кості! І мукам моїм не було міри!

Я плавав рибою в океані, в холодних глибинах. Я жахався кожної тіні, відчував свою самотність і беззахисність. І я був океаном, тримав у собі міріади тварин і риб, драконів і слимаків, крабів і зміїв. Я відчував кожну рибину окремо і разом з собою, кожну хвилю в її народженні й зникненні, бажання всього океану висловити, виявити свою життєву силу в незліченних формах і неможливість цього…

Я був деревом. Старим мовчазним дубом. До мене підходив лісоруб і вганяв гостру сокиру в моє тіло. І тим лісорубом був я. Я стогнав під ударами бронзи, скрипів, жалівся на жорстокість людини. І я був нужденним чоловіком, що мучився тяжко, здобуваючи дерево для притулку, де мали жити його діти. І тими дітьми був я. Я тремтів від холоду разом з ними, я мучився їх голодом, їх нужденністю, я плакав від ударів, від жалю, від образ дитячих…

Я був квітами на луках. Мене безжалісно топтали людські й звірячі ноги. Мене рвали, косили, мене їли корови й вівці, коні й носороги. Мене сплітали у вінки дівчата й надівали на голови. І тоді я радів і умирав з почуттям щастя. О незрівнянне почуття радощів — бути вінком на чолі прекрасної дівчини! О блаженство віддати свій аромат квітів хорошій людині, яка відчуває твою красу, яка береже й жаліє тебе!