Іван Керницький - Король стрільців

вигойдуючи, ген — між гомінкі луги, де скаржилась і клалася у покоси отава, де розсипалась над світом тиха печаль осені, гей коси плакучої верби.

Це минуло літо, голубе ласкаве літо, розтрембітане далеким криком диких гусей і піснею молотків.

III.

Надійшло їх сім, як дубчаків: Гілько-Мадяр, Микола-Гарбуз, Сень Ковбликів із заячою губою, Павло-Розперезаний і ще трьох храпалів із тамтого кінця. Кишені й запазухи мали розіпхані камінням і грудолями. Мадяр хоробро помахував палицею, а один мав застромлений за ремінець пружиновий «дольмессер» із половиною вістря.

Грицько, як опарений, схопився з межі.

— Ов! А ви де так?

— Йдемо битися із «сироїдами»! — набундючився Мадяр. — Вони, во, нас вчора зачіпали в долинках, як нас-но було трьох: я, Сень і Гарбуз. Побачимо, чи нині будуть такі герої! Йдеш?

— Та певно!

Збудили Стецька, штовхаючи його пальцями попід ребра, — розіспаного й запухлого, мов борсук. Він розлінився, поров пазурями гирю, рот йому дерся від вуха до вуха. Але во! — йому й не снилося йти кудись на роздобенди. Але потім сконопадився:

— Ну, то вйо! Як іти, то йти!..

— А ти що маркіруєш? — буркнув Мадяр до малого Василька, що притаївся тихесенько, як труся під кущем свербигузу, й завзято хухав на п’яту.

— Та я… Та я маю набій…

— Запхай собі… свій набій, пєцуху!

— Вуфермисько!

— Лізь мамі під спідницю!

— О-о, добре вам сварити! Якби вас так боліло! — скозувався Василько. Вхопив обіруч напухлу й обкипілу п’яту та показував хлопцям. Та тут хтось його копнув, аж той дав сторчака і злетів з межі на стерню. Запоров п’ятою в якийсь штурпак і залементував:

— Йой, йой!

Набій тріс, аж сукровиця вийшла. Ціла п’ята зачервонілася, обсипалась вогнем. Василько качався з болю по стернищі, як перекотиполе, але пастухам було це байдуже. Поставали, гей парубки до асентерунку, нагороїжилися, накільчились, позакладали палиці на плечі, мов гвери, і рушили в бій.

А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду.

Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п’яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією.

— Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у!

Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам’яною бабою, перев’язував закривавлену ногу і ледве дихав.

«Сироїдів» було, як саранчі — якісь малі, більші й ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах «амуніцію».

Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим.

— Сироїди!

— Макогони!

— Сироїди, за вами дідько їде!

— Макогони, за вами дідько гоне!

А потім по черзі хором:

— Сироїди на горбочку смажать жабу в черепочку!

— Макогони — ку-ку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини!

— Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди!

— Ходи ти сюди!

— Дивіть, дивіть на того запливаного! — реготали «сироїди» з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив!

— А запух, гей хом’як!

— Аво, аво, рохкає!

— Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець.

— Ов! А ти чий такий?

— Кілько б’єш на гребінь?

— Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху «сироїди» з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого.

— Ти, маленький, хочеш циці?

— Сховайся, бо тя комарі задзьобають!

Мадяр подивився згори на Василька.

— Видиш, ти собі таке позволиш?

— А що ‘му зроблю?

— Дурний! Маєш той «жидик» і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно!

— Ум… Я знаю… — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете?

— Та певно! Аякже!

Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував «жидиком», а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік і розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під’юджували:

— Вйо, вйо, Васильцю, не бійся!

— Ти німий! Тобі всьо єдно!

— Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу!

Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: «сироїдів» було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими бровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу —