Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?

— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.

— А де вони працюють, не скажете? — Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.

— Скажу, — старий усміхнувся. — Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. — Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. — У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.

— А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?

Дядько махнув у бік найближчої гори:

— Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.

— Спасибі! — Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».

Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.

І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.

Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок — весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.

Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, — промовляла пісня, — де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».

Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»

Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.

Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять — усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?

Залишивши на дорозі велосипед, важко дихаючи, з розчервонілим і мокрим обличчям, немов тільки що скупався в Тисі, Іван Бєлограй підійшов до дівчат.

— Здоровенькі були, солодкоголосі янголята! Честь праці! — Він зняв картуз і вклонився дівчатам, усіх однаково привітно обдарувавши веселим поглядом.

Дівчата жваво привітались.

— Ручуся головою, не помилився адресою, — сказав Бєлограй. — Дівчата, це Соняшна гора?

— Соняшна, — відповіли виноградарки.

— Бригада Терезії Симак?

— Вірно.

— А ви… — він кинув оком на дівчат і продовжував скоромовкою. — Угадав я вас всіх, дорогі подружки. Про кожну писала Терезія. Ганна! Василина!.. Віра… Явдоха… Марина… Ну, а я… — Кларк акуратно, по всій формі, насунув на голову картуз, обсмикнув гімнастьорку, туго затягнену поясом, по-молодецькому повів грудьми, побрязкуючи орденами і медалями: — Дозвольте відрекомендуватися: демобілізований старшина, син матінки-піхоти Іван Федорович Бєлограй!

— Іван!.. Бєлограй!.. — сплеснула в долоні одна з виноградарок, смуглява, веселоока дівчина. — То ми теж вас знаємо, привіти в кожному вашому листі одержували!

— Так, він самий, Іван Бєлограй, пропилений і просолений наскрізь піхотинець… Той, про якого в пісні сказано:

«Любят льотчиков у нас, конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете: обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…»

Дівчата, спираючись на свої рогачі, стояли півколом і всі як одна посміхались демобілізованому старшині, дивилися на нього довірливо і привітно.

— А де ж Терезія? Чому вона не працює? Невже запаніла відтоді, як на грудях геройська зірка засяяла?

— Терезія в далеку дорогу збирається, — відповіла смуглява дівчина. — В Угорщину їде з делегацією, на Першотравневе свято. І передавати свій геройський досвід закордонним колгоспникам.

— Он як! — обличчя Кларка стало стурбованим. — І коли ж вона від'їжджає?

— Скоро. Післязавтра. — Веселий, лукавий погляд смуглявої додав: поспішай, Іване, а то запізнишся.

— Та-ак… — роздумливо, ніби сам до себе промовив Кларк. — Виходить, запізнився. Як поспішав, як поривався — і все-таки…. — він раптом крекнув, поплював на долоні, шумно потер їх одну об одну: — Ану, дівчата, озброюйте зголоднілого трудівника своїм знаряддям праці!

Одна з дівчат простягнула йому рогач. Кларк ухопив його і високо, як молотобоєць, підняв над головою.

— У-ух! — він із силою встромив важку, з білим лезом стальну плаху в кам'янисту землю.

Легко злітав і швидко падав, виблискуючи на сонці, його рогач. Скреготала сталь, викрешуючи з каміння іскри. Вилискувала чорним оксамитом свіжоспушена земля. Ліворуч і праворуч на межу сипались невеликі валуни, вивернуті із своїх старих гнізд.

Кларк точно розрахував, чим міг остаточно покорити подруг Терезії. Показовий трудовий сеанс, який тривав усього двадцять хвилин, наблизив його до мети значно більше, ніж всі слова, погляди і посмішки. Коли він розігнувся і, витираючи спітніле обличчя, винувато і зніяковіло