Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

знову об'явився і поводився так, ніби зброя і прерії належать йому. Чортяка він — от хто!..

Вождь підвівся, звільнившись від павучих пальців, що торкались його.

— Триста, гаразд. Яку ціну ти вимагаєш? Малий пронизливо засміявся.

— Ти ще почуєш про це, червоношкірий!

В душі Шефа де Лю все перевернулось. Звичайна лихварська гра! Індійці, що не вміли самі виробляти вогнепальної зброї, змушені були у воєнний час вдаватися до грабунку або контрабанди. Під час війни з індійцями уряд якнайсуворіше забороняв продавати їм зброю. Але, незважаючи на заборону, торговці набивали собі кишені, збуваючи індійцям за лихварську ціну стару, почасти непридатну зброю. Але триста нових армійських гвинтівок? Або це величезне шахрайство, — подумав Шеф де Лю, — або нечувана махінація? Яку ж ціну захоче цей павук виссати з своєї жертви?

Малий знову заойкав, ухопився за живіт і вдруге вибіг з намету. Огітіка, великий чорний пес, люто загавкав на нього, вважаючи справжнім неподобством поведінку нового мешканця намету.

Моніто повернувся назад після своєї нічної прогулянки: кінчик його носа аж позеленів від холоду. На знак вождя до нього підійшла стара Унтшіда. Вона загорнула чоловічка в ковдри і хутра і, мов оберемок, з якого лише стирчала кумедна голова, підсунула ближче до вогню.

Вождь мовчки курив і, здавалось, не мав бажання повертатись до перерваної розмови. Моніто теж більше не проказав ні слова, він був заклопотаний лише тим, щоб найщільиіше натягти на себе ковдри та хутра. Нарешті вождь подав знак усім лягать спати; він, певно, був дуже стомлений, хоч і намагався це приховати.

Вогонь знову пригасили і приготували постелі. Моніто теж дали триніжок, з якого, замість подушок, звисали лозяні плетінки.

Шеф де Лю куняв у темряві з розплющеними очима. Пролежавши цілий день, він не відчував втоми. В його уяві поставали питання, викликані прибуттям кумедного і разом з тим страшного Мавпочки та звісткою про людину в масці. Про останнього можна було почути щось певніше лише наступного вечора від Чорного Сокола, бо він, за повідомленням розвідника, ще знаходився далеко звідси. То був великий на зріст, дужий чоловік, що лише чотири дні тому повернувся до контрабандистів.

Поки делавар роздумував над цим, а інші мешканці намету рівномірним диханням доводили, що спокійно сплять, в темряві раптом пролунав писк: «Ой, гей!»

— Що сталося? — запитав Шеф де Лю карлика, не бажаючи, щоб той порушував спокій пораненого Токай-іхто.

— Тут протяг! — почулося з ковдр.

— Ти ж загорнутий, мов тюк бізонячого м'яса, — нелюб'язно відказав делавар. — Даси ти нам врешті спокій?

— Варвар! — прокаркало з ковдр. — Коли вже не вмієте ставити будинків, то чому принаймні вночі не закриваєте своїх наметів? Тягне, наче десятеро коней!

— Коли б тебе вже витягло звідси десятеро коней! їхня розмова розбудила інших мешканців.

Знову з'явилася одягнена Унтшіда.

— Опусти запону! — спокійно сказав Токай-іхто. Стара зробила, як було звелено.

— Моя білочко, — пробурмотіла вона тихенько на діалекті дакотів, — маленький щурячий хвостику! Спи спокійно і більше не ворушись.

— Що вона сказала? — гукнув Моніто до делавара.

— Щоб ти стулив свій яструбиний дзьоб!

— Яструбиний дзьоб? Ах ви ж, безсоромні! Хто, власне, збирається продати триста гвинтівок: я чи ви?

— Що він говорить? — лагідно спитала Унтшіда.

— Він шкодує, — переклав Шеф де Лю, — що заважає нам усім.

Стара тихенько погладжувала велику, вкриту ріденьким волоссям голову Моніто.

— Моя степова курочко, — промовила вона, — що маю я зробити, аби ти заснув?

— А тепер що вона каже? — допитувався Моніто.

— Вона любить тебе і хоче заколисати!

— А! Нарешті знайшлась хоч одна людська душа в цій прерії! Скажи їй, нехай вона посидить біля мене. Тут така нестерпна темрява, а я звик спати вночі при світлі! Чи не можна трохи більше роздмухати вогонь? Тут дуже холодно!

— Він просить, щоб ти роздмухала вогонь і гладила йому лисину, — переклав делавар.

Унтшіда розворушила пригаслий вогонь, подбавши, однак, про те, щоб у наметі було темно. Потім знову сіла біля невгомонного порушника спокою і почала терпляче гладити його по голові.

— Мій цуцику, — тихо заколисувала вона, — мій маленький полохливий койотику! Заспокойся, засни! Аби я могла, я б тебе отруїла, та не маю права! Ти можеш бути цілком спокійний!

— Вона говорить так лагідно, — пробурмотів Моніто з полегшенням. — Так приємно! Коли б я тільки міг усе це зрозуміти.

— Вона б посоромилась повторити тобі все, що каже зараз, коли б ти її розумів, — запевнив Шеф де Лю.

— Ти паршиве вовченя з гострими зубами, — промовляла далі Унтшіда тим же заколисуючим голосом, — чи закриєш ти нарешті свою смердючу пащеку, щоб ми могли заснути? Коли б я тільки могла встромити тобі в рота кляп! Та ба, вождь не дозволить мені це зробити! Ти важиш триста гвинтівок! Моя стрибаюча блішко! Я знаю, що мушу бути з тобою ласкава, як бізониха, що лиже своє теля. Заплющ очі, моє телятко, я оберігатиму твій сон, поки ми нарешті не здихаємось тебе!

Лагідний, заколисуючий голос Унтшіди, здавалось, справді вплинув на Мавпочку. Він замовк, і по деякому часі почулось його рівномірне дихання. Але це тривало недовго, бо малий почав хропти.

— Мій горщечку з салом, моя кулько з шпику! — зітхала Унтшіда. — Чи не піднімеш ти догори свої гострі щелепи, щоб у нашому наметі настав спокій?

Вона підсунула ближче триніжок, намагаючись підняти трохи вище голову карлика і припинити його хропіння. Але і це потривожило сон Моніто.

— Що ти робиш! — гнівно закаркав він. — Ну от, я й знову прокинувся! Ой, у мене знову заболів живіт! — сердито забурмотів Моніто.

— Що він каже! — боязко