Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

Еда стала біля сусіднього вікна. Вона справді дуже змінилася. Вони довго мовчали. Аарне хотілося сказати, хоч кілька слів, але боявся, що Еда не відповість. Неприємно говорити, коли тобі не відповідають. З класів час від часу долинали тихі голоси. Був другий урок другої зміни. Через двір пройшов двірник з відром у руках. Два малюки гралися з біло-червоними смугастими санчатами. Вулицею їхали навантажені автомобілі.

— Куди все-таки вона ділася?

Еда нетерпляче відвернулася од вікна.

— Ти вимазалась у крейду, — мовив хлопець.

— Де?

— На спині. Зачекай, я витру…

Чорна сукня була замазана десь на лівому плечі. Нічого страшного — кілька разів тернув долонею, і пляма зникла.

— Едо…

— Що?

— Скажи, тільки чесно, що з тобою сталося?

— Зі мною?

— Так, з тобою.

— Звідки це ти взяв?

— Я ж бачу. Едо, ти думаєш, що…

— Тс-с… Хтось іде.

Аарне трохи відступив од Еди. Підійшла вчителька математики Вельтман.

— Ну, ви вже тут…

Вчителька Вельтман уміла завжди усміхатись, вона усміхалася навіть тоді, коли інші плакали. Йдеться, звісно, про учнів. Та якщо учень теж усміхався, Вельтман одразу ставала серйозною. Аарне не варто було б усміхатися, коли він казав:

— Так, ми вже тут…

— Я й сама це бачу. Але й вам, і мені було б набагато приємніше, якби ми тут не зустрічалися… Чи не так?

Це була іронія. А може, гумор. Мабуть, все-таки іронія, адже на гумор учень може відповісти тим же. А тут лишалося тільки мовчати, визнаючи факти.

Вчителька Вельтман була молода, худорлява жінка, вона добре знала свій предмет. Більш ніж півтори години вона працювала з Едою та Аарне. Чесно виконала свій обов'язок. Тепер ніхто не міг їй докорити, що вона не працює з відстаючими. Десь близько п'ятої години вчителька відчула, що стомилася. Але з принциповості дала Аарне розв'язати ще одну задачу. Рівно о п'ятій вона підвелася і дозволила двом грішникам іти додому.

Не обмовившись жодним словом, Аарне і Еда спустилися сходами гамірного коридора до роздягальні. На вулиці Аарне повторив запитання, котре задав дві години тому. Відповіді й цього разу не було. День видався сірий. Еда змахувала темно-червоною рукавичкою сніг з паркана саду, повз який вони проходили. Хлопець бачив її профіль, і йому здалося, що поруч з ним іде нещасна людина. Але де взяти щастя для Еди? Щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе.

— Куди ти йдеш? — спитав він.

— Куди? Куди мені йти?

— Тоді погуляємо трохи…

— Ні, не хочу.

— А що, власне, ти хочеш?

— Нічого.

Як важко інколи розмовляти з дівчатами… Особливо вдень. Невдовзі Еда тихо сказала:

— Яка свиня!

— Хто?

— Сам знаєш.

Аарне намагався бути тактовним і більше ні про що не питав. Спочатку він подумав, що ця фраза стосується вчительки Вельтман. Але, мимохідь глянувши на Еду, зрозумів, про кого мова.

— Тійт?

— Так.

Знову запала мовчанка, адже хлопець не наважувався більше ні про що питати.

— Ти… любиш його?

Еда обернулась і глянула на Аарне так, що він швидко додав:

— Пробач, я надто прямо…

— А… — махнула рукою Еда.

Аарне помітив, яка невпевнена була хода дівчини. Виною тому був не тільки слизький, припорошений снігом тротуар. Хлопець відчув, що він зайвий. На розі він зупинився.

— Ну гаразд… Ти йдеш додому?

— Не знаю.

— Ну що ж, Едо… Тоді я піду… Ти не сердишся?

— Ні.

Аарне уважно подивився дівчині в обличчя, але не міг нічого на ньому прочитати. Нарешті вона ледь помітно усміхнулась:

— До побачення!

— До побачення!

Аарне чотири рази оглядався. Еда зникала у вечірньому присмерку.

Одного сумного дня тітонька Іда вразила свого племінника несподівано агресивною посмішкою.

— Ти знаєш, Аарне, що у мене все-таки завжди була і є надія? Чуєш?

— Так, чую…

— У мене все-таки є надія, уперта надія. Я все ще вірю…

Тітонька розчулилась.

— Це та естонська віра, яка допомагає нашому народові… Я чомусь вірю, що ти колись