Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Місяць однаково світить і бідним, і багатим, і злим, і добрим, — промайнуло у нього в голові. І на його очах одразу виступили сльози. Він заплакав. Тихо й непомітно…

Ось такою була перша і остання сварка в їхньому подружньому житті.

Уже за тиждень у їхній родині з’явився такий бажаний та довгожданий первісток — Лада. Саме це дивовижне народження вмить перетворила Барбару на найщасливішу жінку у всій Європі.

А за два тижні до їхньої маленької кімнатки увірвався захеканий Максимко, аби, затинаючись від захоплення, вигукнути: «Я виграв! Я виграв у лотерею! Мільйон!»

Саме цей дивовижний виграш умить перетворив його на найщасливішого чоловіка усієї Сонячної Системи. А може, і всього Всесвіту.

Чи справді він виграв мільйон у лотерею, чи здобув його в якийсь інший спосіб, цього ніхто не знає… Достеменно відомо лишень те, що рівно за місяць від появи мільйона у Львові з’явився новий банк. І цей банк, на честь Максимкового прізвища, було голосно названо — «ГАЙ-БАНК».

У мізерний термін, за якихось півроку, «ГАЙ-БАНК» набрав такої потужної сили, що всі беззаперечно визнали його найкращим та найбільшим банком у країні. Така стрімкість здивувала всіх, не тільки в Україні, але й у всій Європі. Бо за якийсь там рік «ГАЙ-БАНК» уже було визнано найбільшим банком світу! Цьому дивувались усі! Усі, крім Барбари. Вона, як і кожна закохана жінка, щиро вважала свого чоловіка найрозумнішими та найталановитішим у світі. Тож усі блискучі перемоги Макса ніколи не викликали в неї здивування. Барбара сприймала все як прояв найвищої справедливості та Божого благословення. І навіть більше. Вона, як і кожна мудра жінка, ніколи не дозволяла собі захоплюватись багатством. Ставлячись до нього байдуже, вона сприймала його винятково як щасливу нагоду купити дитині черговий пакунок підгузків.

Дивно, але їй ніколи не спадало на думку придбати золото та діаманти. Вона була щиро переконана, що найкращою прикрасою жінки є її діти. І тому, окрім срібної каблучки, яку колись давно подарував їй покійний батько, не мала жодної прикраси. Окрім дивного ставлення до прикрас, пані Барбара мала ще одну, не менш дивну, рису. Вона легко й невимушено розчинялась у своїх дітях, щомиті живучи їхніми турботами. Чи добре це, чи погано — судіть самі. Зрештою, всі люди трохи диваки, і кожен має власні примхи…

Тож почуття материнства перетворювало пані Барбару на найщасливішу жінку у світі. Але відчуття постійної, льодяної неуваги її чоловіка (яке щойно чомусь так боляче її штрикнуло) враз усе поміняло. Немовби спали якісь чари, і вона побачила навколишній світ геть інакше.

Уже звична безапеляційна категоричність її чоловіка здалася їй неприпустимою та гидкою. Його самозакоханість видалась просто смішною. А жорстокість до Ладиних прохань — безглуздою примхою самодура.

Кинувши погляд на фотокартку, з якої їй щасливо посміхався Максимко, пані Барбара прошепотіла: «Як таке може бути?»

Ці чотири слова вона повторила ще раз, і ще… Вони болісно стискали її душу та нав’язливо бриніли у скронях, щоразу примушуючи повторювати одне й те ж: «Як таке може бути?» Намагаючись упоратися з цим божевільним болем, пані Барбара сильно стисла голову руками та заплакала.

«Нам треба поговорити… Нам треба все з’ясувати… Нам неодмінно треба усе з’ясувати… Далі так тривати не може…» — затинаючись, бурмотіла вона, підшукуючи правильні слова.

Зненацька пані Барбара стихла, механічно поправила на голові розкуйовджене волосся, рішуче зітхнула та рушила в кабінет пана Гая.

— Максиме, нам треба поговорити, — впевнено мовила вона, уперше зайшовши до кабінету чоловіка, не постукавши.

— Це неможливо, — байдуже відповів він, майстерно замаскувавши своє здивування. — Будь ласка, причини двері з того боку.

— Максиме, ти маєш вислухати мене… І я прошу та наполягаю, аби ти негайно змінив свій зневажливий тон… І більше ніколи… ніколи не дозволяв собі говорити зі мною цим огидним непристойним тоном.

— Не примушуй мене двічі повторювати накази…

— А чому це? У тебе що, язик відсохне? Чи сил не вистачить поворушити ним удруге?

— Я цього не люблю, — ледь стримуючись, прошипів він.

— А мене не обходить, що ти любиш і чого ти не любиш! Усі твої зауваження нечемні. Твоє поводження з Ладою та зі мною брутальне… І надалі тривати це безглуздя не може. Це неприпустимо. Тож, хочеш ти цього чи не хочеш, але нам усе одно доведеться з’ясувати всі питання та непорозуміння.

Пан Гай, дещо розгублено, нишпорив по шухлядках свого велетенського письмового столу.

— Люба, — ледь чутно та повільно мовив він, — післязавтра зранку, о дев’ятій тридцять п’ять, я зможу приділити тобі чотири хвилини.

— Ні, ми маємо все з’ясувати зараз! — рішуче обірвала його Барбара. — І знай, твоє зауваження з приводу чотирьох хвилин я сприйняла винятково як прояв твоєї надмірної самозакоханості.

— На жаль, зараз я не маю часу, аби вислуховувати твою істерику… На сьогодні в мене запланована важлива вечірка… Тобто зустріч… І я маю дещо ретельно підготувати. Тож прошу тебе ще раз, люба, причини, будь ласка, двері з того боку.

— І це все? Чи, може, ще щось бажаєте?

— Ще, — недбало відповів він, уже остаточно опанувавши свою розгубленість. — Прошу надалі заздалегідь повідомляти про свої відвідини нашому дворецькому. До мого кабінету ти можеш заходити тільки тоді, коли я тобі це дозволю. Про мій дозвіл або заборону тебе, як і завжди, повідомить Родман.

— Господи, Максиме, ти збожеволів… — розгублено прошепотіла Барбара. — Ти просто не відаєш, що твориш…

— Люба, ти вийдеш