Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

віз радянському куратору і власну легенду про мережу агентів, яку вибудував на території Туреччини і Польщі. Так… Багорному про це було відомо, однак, хоч він і доводився йому начальством, та всіх карт Клєвєров перед ним не розкривав. Амбіції не давали Валеріану обмежуватися виконанням дрібних доручень Пантелеймона, а постійна потреба в грошах змушувала працювати денно і нощно, не покладаючи рук. Прагнення перевершити свого куратора з часом стало нав’язливим бажанням. Бо який учень не бажає перевершити свого учителя?

Хтозна… Можливо, заздрість чи страх конкуренції і змусили Баюрного знайти спосіб відправити його подалі від себе, до Кам’янця? Можливо, для Пантелеймона він занадто амбітний і працьовитий, аби і далі тримати його у себе під носом? Може, Баюрний сподівається, що він вже не повернеться назад, до Польщі? А міг би зробити його бодай заступником. Та хіба заступник не заступає сонце?

Але і тут не все так просто: совєти шанують співробітників з колишніх білогвардійських офіцерів — грамотних, навчених, досвідчених. До того ж Пантелеймон обмовився, що Клєвєровим зацікавилися у кам’янецькому Іноземному відділі при ДПУ. Отже, у місцевої радянської влади є потреба у таких, як Клєвєров…

Чому не співпрацював з іншими спецслужбами? Бо має виключне відчуття сильної сторони. Влада совєтів Сьогодні і є тією сильною стороною. За нею — майбутнє. Грубо, просто й нахабно. Але менше з тим. Сьогодні він мусить переконливо зіграти цю роль. Валеріан Клєвєров… Треба ж вимацати таке ім’я!

— Ваша кава, прошу пана!

Взяв у провідника філіжанку з таці, на якій окрім його кави похитувалася у мельхіоровому підстаканнику склянка чаю з лимоном для його дивакуватого сусіда по купе. Прилаштувавшись у коридорі біля вікна, з насолодою відсьорбнув чорну ароматну гіркоту. Гарно! О, тепер гарно! Тепер можна і до чорта на роги. Тепер у голові ніяких сентиментів, ніякої меланхолії, навіть думки про Лізу він заховає далеко, аби не розхолоджували, не змушували згадувати, хто він є насправді.

«Солодка моя дівчинко! Я так тебе люблю! Я так бажаю побачити тебе знову! Я обов'язково до тебе повернуся. Тільки дай мені трохи часу. Зовсім трохи! Будь ласка, іди з моїх думок і з мого серця, аби моя любов до тебе не видала мене ворогу, не зробила вразливим. Хай Господь тебе охороняє там, де ти зараз є. Люблю тебе, як самого себе… Марко».

* * *

На Тернопільському вокзалі вирувало життя, наче хтось розгорнув тут ярмарок. Де поділася притаманна йому стримана вишуканість і впорядкованість?

Усюди з тацями й кошиками у руках походжають жінки й дівчата: гукають, вихваляючи свої смаколики, закликають покупців:

— Кіфлики… кіфлики з горіхами!

— Пиріжки, медівники…

— Пампухи з маком та вишнями!

Тут-таки продають або ж мало не примусово тицяють тобі їх у руки — хоч-не-хоч, а мусиш узяти.

Поміж ними ходять поліціянти, ліниво, більше для виду, ганяють перекупок. Трапляються й заможні містяни, військові…

Вздовж колії та попід вокзал куди не глянь — юрби людей у простому селянському одязі, з клунками, торбами, лантухами, рідше — з почовганими валізами. Стомлені, виснажені мало не тижневим очікуванням потяга, що повезе їх до жаданих берегів Атлантики. Це ті, хто вирішив спробувати на смак емігрантської долі у світах, запрагнув іншого життя — нового життя у Новому Світі. Багато хто з них, мабуть, утікачі з-за Збруча, яким вдалося перейти кордон, не втрапивши під кулі радянських і польських прикордонників.

Марко з дивним, незрозумілим відчуттям оніміння якийсь час стояв і спостерігав, як українська родина, наче цигани, розмістилася під почорнілою стіною вокзалу, на клунках, ділячи між собою паляницю. Мати — жвава худенька молодиця — нарізала шматок сала, роздала дітям, чоловіку — найбільший кавалок…

Він мусить йти… Поможи їм, Боже!

— Пан шукає спосіб поїхати до Америки? — якийсь спритний чоловік мало не хапає його за плече. — Наша еміграційна агенція зовсім поруч, за рогом! Прошу пана, за мною, я проведу!

— Ні, ні… Не потрібно. Дякую.

— Може, пан таки надумає? То файна нагода! Там зовсім інше життя! Наша агенція в усьому допоможе!

— Дякую, немає потреби!

— То, може, згодиться Вашим колегам? Ось наша картка! Візьміть…

Чоловік швидко втискує йому в руку шматочок паперу з видрукованою адресою еміграційної агенції і тут же реп’яхом чіпляється до іншого перехожого. Як швидко одні знаходять вигоду у тому, від чого інші змушені тікати у світи!

Милуватися Тернополем часу не мав, однак місто само хапало за очі і те, що він бачив навколо, відлунювало у душі Марка непевним сумом: відчуття близькості батьківщини.

Речей мав небагато, усі вмістилися в невеликий дорожній саквояж. Світлий капелюх затіняв обличчя від занадто яскравого полуденного сонця, а простий, прим’ятий в дорозі лляний костюм не привертав зайвої уваги, видавав перехожим Шведа за звичайного тернопільського пана, що тільки-но зійшов із потяга та й іде собі у справах.

Остапенко радив нарешті запустити вуса та бороду, та Марко ненавидів рослинність на своєму обличчі навіть задля конспірації.

Якось, ще у Константинополі, спробував відпустити семиденну щетину, та поголився вже наступного тижня. Борода росла погано, та ще й із якогось дива була рудою. До того ж треба було навчитися жити із нею. Певно, Всеволоду Змієнку ще доведеться колись поділитися секретом, як витримує під носом оту чорну пишну щітку. Та вуса Юхимович носив не один десяток років.

Спочатку для фасону, а далі, напевно, вже й помічати їх перестав, вони стали з його обличчям одним цілим. Марко вже й не уявляв собі безвусого Змієнка. А самому отак зопалу призвичаїтися… Хіба що до тимчасових, наклеєних.

Вулиця Міцкевича знаходилася у центрі Тернополя. З одного боку — ошатні кам’яниці, з іншого — сквер, насаджений одразу після Великої війни. Марко йшов брукованим тротуаром уздовж ряду будівель, стиснутих в одну непорушну стіну. Затінені кленовою алеєю перші поверхи кам’яниць займали галантерейні й тютюнові крамнички, шевські майстерні, перукарні, салони капелюшків та готового одягу, величезними квадратними