Іван Якович Франко - Борислав смiється

нiчого. Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники — не тямлю нiчого. Все затьмарилося в моїй головi.

Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче.

— А що, де Йван? — се було моє перше питання.

— Нема.

— Але чень же був дома?

— Не був.

Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть єї. Що за нещастя?

— Але ж я, — кажу, — вчора вечiр видiв его. Вона всмiхнулася крiзь сльози i похитала головою.

— Нi, — каже, — ви вчора вечiр нiяк не могли його видiтп. Ви вчора вечiр лежали ось ту без пам'ятi.

— А що ж, то нинi не вiвторок? — спитав я.

— Нi, нинi вже п'ятниця. Ви вiд понедiлка ночi лежите осьде як мьртвий, у горячцi та манколiї.

— А Iвана не було вiдтодi?

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — нiхто не знає, де вiн i що з ним.

— Але ж я го в понедiлок видiв у шинку. Марта нiчо па то, тiлько здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi так з перепою привидiлося.

— Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-єм його я видiв достотку своїми очима!

— Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому, — сказала Марта.

— От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

— Був. Я ту розпитувала тустанiвських парубкiв. Був, кажуть, згодив поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки й ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в Бориславi взяти вiд жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися.

Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?..

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?

— Не знаю.

— Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.

Пiшли ми обоє до канцелярiї Германа Гольдкремера, — ми в него робили. Питаємося. Той до книжки… «Взяв ваш Iван Пiвторак грошi». — «Коли?» — «В понедiлок вечором». От тобi и на! Полiз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи що? Я розповiдаю, що грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана. Нiхто нi о чiм не знає.

Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де вiн подiвся з шинку i що там робив. «Нi, — каже, — неправда тому, я й на очi не видав Iвана. Ти, — каже, — п'яний був, серед бiйки тобi рiдна бабуня привидiлася, а тобi здавалося, що то був Iван». Починаю розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, — ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.

Ну, вже вам того не iре й казати, який у нас великдень був. Що там бiдна Марта наплакалася, — господи! Вся надiя пропала. Минув мiсяць, другий, — про Iвана анi вiстки, анi чутки. Далi чуємо, декотрi рiпники посмiшковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi забрав, бабу лишив, а сам в свiт за очi!» Зразу говорили тото на жарт, а далi декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв? Не знати. Той каже: «Никола видiв»; Никола каже: «Проць ни казав»; Проць каже: «Семен вiдкись чув»; Семен не пригадує собi, вiдки чув, але здає му ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить i кождому в очi плює.

Аж десь по двох роках, он торiк весною, — видобуто з одної старої ями костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по ременi, що то був Iван. Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом розрiзаний. Застрягла мп тогди в голову гадка, — i досi мя не помiтує. Погана гадка, дуже грiшна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: «То нiхто, як тiлько оден Мортко наперед пiдпоїв Iвана, пiдмовив якихось, щоби мене довели до безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i вкинув в яму». Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'їхала комiсiя обзирати костi, пiшов я i почав казати все, як на сповiдi. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка, Iваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далi взяли та й арештували… мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собi: «Що ж, може, так i треба». Тiшуся, дурний, своєю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали щось два рази на протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось троє. Кажуть, що вiддали все до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а ще му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах! У Самборi був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо п'ятнайцять ринських дав. «Та що, — каже, — небоже, можлива рiч, що той злодiй Мортко спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, iще не досить. Ну, але, — каже, — треба трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого бiльше дошукався, нiж ти знаєш». Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що а! Питає щось п'яте через десяте, — видно, що не знає, з якого кiнця до того взятися, а втiм, хто го там знає, може, й умiв, та не хоче!..

А ту в Бориславi притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i доїдати менi так, що я далi мусив покинути Гольдкремеровi ями i перенестися от ту, до Гаммершляга. Хоть то, розумiєся, оба вовчi горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть i Гольдкремер сам, а то