Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

пов’язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні — доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..

Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об’яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.

В цей-от спосіб він і прочитав помалу таку об’явку:

ТОРГИ НА НЕГРІВ!

Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні[13], штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер — 60 років, Джон — ЗО років, Бен — 21 рік, Сол — 25років, Олберт — 14 років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м-ра Джесса Блачфорда.

Семюел Морріс, Томас Флінт, заповітні виконавці.

— Треба буде глянути, — сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника. — Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.

Том вислухав ту «приємну» звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.

Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.

— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший із негрів. — Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

— Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна, — озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо просила вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.

— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

— Та що ж, — сплюнувши, відказав Гейлі, — Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, — сказав чоловік.

— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

— То ви її не купите? — спитав чоловік.

— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.

— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.

— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.

— А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно, — сказав Гейлі.

— Вона дуже побиватиметься, — мовив чоловік. — Та певне, — холодно відказав торговець.

Їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. Це був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина, — Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом, — сказала вона. — Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик. — Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.

Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.

— А тепер ти, малий, — сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком. — Іди-но сюди й покажи, на що ти здатний.

— Поставте нас разом, разом… благаю вас, паночку, — обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.

— Ану геть! — гримнув розпорядник, відкидаючи її руки. — Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! — І він штовхнув хлопчика до підвищення.

Позаду розлігся тяжкий