Аркадій Натанович Стругацький - Пікнік на узбіччі

здоров’я... Нічого, — впівголоса сказав він Нунану, по-змовницьки підморгуючи. — Він до цього келишка добереться, будь спокійний...

Дивлячись на нього, Нунан згадав, що було, коли Бойдові лаборанти з’явилися сюди за цим небіжчиком. Лаборантів було двоє, обидва міцні сучасні хлопці, спортсмени і все таке, і ще був лікар із міської лікарні і при ньому двійко санітарів, людей грубих і здоровенних, пристосованих тарбати носилки і втихомирювати буйних. Потім один із лаборантів розповідав, що цей «рудий» спочатку наче не зрозумів, про що йдеться, впустив у квартиру, дав оглянути батька, і, напевно, старого так би й повезли, бо Редрік, схоже, уявив, ніби татуся кладуть у лікарню на профілактику. Але ці бовдури-санітари, які впродовж попередніх переговорів стирчали у передпокої і підглядали за Гутою, як вона миє в кухні вікна, взялися, коли їх гукнули, за старого як за колоду — потягли, впустили на підлогу. Редрік оскаженів, і тут виліз уперед бовдур-лікар і почав ґрунтовно пояснювати, що, куди і навіщо. Редрік послухав його хвилину або дві, а потім раптом без будь-якого попередження вибухнув, наче воднева бомба. Лаборант, котрий усе це розповідав, і сам не пам’ятає, як він опинився на вулиці. Рудий диявол спустив по сходах усіх п’ятьох, причому жодному з них не дав піти самостійно, на своїх ногах. Усі вони, за словами лаборанта, вилетіли з парадного, наче ядра з гармати. Двоє залишилися валятися на панелі непритомними, а інших трьох Редрік гнав по вулиці чотири квартали, після чого повернувся до інститутської труповозки і повибивав у ній усі вікна — шофера в машині вже не було, він дременув по вулиці у протилежному напрямку...

— ...Мені тут в одному барі новий коктейль показали, — казав тим часом Редрік, розливаючи віскі. — «Відьмин холодець» називається, я тобі потім зроблю, як поїмо. Це, брате, така річ, що на порожнє пузо приймати небезпечно для життя: руки-ноги терпнуть від однієї порції... Ти як хочеш, Діку, а я тебе сьогодні накиряю. І тебе накиряю, і сам накиряюся... Старі добрі часи згадаємо, «Боржч» згадаємо... Бідолаха Ерні досі сидить, знаєш? — Він випив, витер губи затиллям долоні і запитав недбало: — А що там в Інституті, за «відьмин холодець» ще не взялися? Я, знаєш, від науки трохи відстав...

Нунан відразу зрозумів, чому Редрік почав розмову на цю тему. Він сплеснув руками і сказав:

— Що ти, друзяко! Із цим «холодцем» знаєш яка штука трапилася? Про Карриганівські лабораторії чув? Є така приватна контора... Так от, роздобули вони порцію «холодцю»...

Він розповів про катастрофу, про скандал, про те, що кінців так і не знайшли, звідки взявся «холодець» — так і не з’ясували, а Редрік слухав нібито неуважно, цмокав язиком, хитав головою, а потім рішуче плеснув ще віскі у келихи і сказав:

— Так їм і треба, паразитам, щоб вони всі повиздихали...

Вони випили. Редрік подивився на татуся — знову у його обличчі щось здригнулося. Він простягнув руку і присунув келиха ближче до скорчених пальців, і пальці раптом розтислися і знову стислися, обхопивши келих за денце.

— Отак-от воно справа швидше піде, — сказав Редрік. — Гуто! — закричав він. — Довго ти нас голодом моритимеш?.. Це вона для тебе старається, — пояснив він Нунану. — Неодмінно твій улюблений салат готує, з молюсками, вона їх давно припасла, я бачив... Ну а як взагалі в Інституті справи? Знайшли що-небудь новеньке? У вас там, кажуть, тепер щосили автомати працюють, та мало виробляють...

Нунан узявся розповідати про інститутські справи, і поки він говорив, біля стола поруч зі старим нечутно виникла Мавпочка, постояла, поклавши на стіл волохаті лапки, і раптом зовсім дитячим рухом притулилася до небіжчика і схилила голову йому на плече. І Нунан, продовжуючи теревенити, подумав, дивлячись на ці два дивовижні витвори Зони: Господи, та що ж іще? Що ж іще треба з нами зробити, щоб нас нарешті пройняло? Невже оцього — мало?.. Він знав, що цього мало. Він знав, що мільярди і мільярди нічого не знають і нічого не хочуть знати, а як і дізнаються, то пожахаються десять хвилин і знову повернуться на круги свої. Нап’юся, подумав він озвіріло. До дідька Барбриджа, до дідька Лемхена... Сім’ю цю, Богом прокляту, до дідька. Нап’юся.

— Ти чого на них витріщився? — неголосно спитав Редрік. — Ти не хвилюйся, це їй не шкодить. Навіть навпаки — кажуть, від них здоров’я йде.

— Так, я знаю, — сказав Нунан і залпом осушив келих.

Увійшла Гута, заклопотано наказала Редріку розставляти тарілки і поставила на стіл велику срібну миску з улюбленим салатом Нунана. І тут старий, наче хтось спохопився і смикнув за ниточки, одним рухом підкинув келих до відкритого рота.

— Ну, хлопці, — сказав Редрік захопленим голосом, — тепер у нас піде гулянка на славу!

4. Редрік Шухарт, 31 рік

За ніч долина вистигла, а на світанку стало зовсім холодно. Вони йшли по насипу, ступаючи по зогнилих шпалах між іржавими рейками, і Редрік дивився, як виблискують на шкіряній куртці Артура Барбриджа крапельки згуслого туману. Хлопчина крокував легко, весело, ніби не було позаду втомливої ночі, нервової напруги, від якої і досі трусилася кожна жилка, двох моторошних годин на мокрому вершечку лисого пагорба, котрі вони провели у хворобливому напівсні, притулившись один до одного спинами задля тепла, перечікуючи потік «зеленки», що обтікала пагорб і зникала в яру.

З боків насипу лежав густий туман. Час від часу він наповзав на рейки важкими сірими струменями, і в цих місцях вони йшли по коліна в повільних клубках каламуті. Пахло мокрою іржею, з болота праворуч від насипу смерділо тухлятиною. Навколо нічого не було видно, крім туману, але Редрік знав, що на обидва боки простягається пагориста рівнина з кам’яними розсипами, а за рівниною в імлі ховаються гори. І ще він знав, що, коли зійде сонце і туман осяде росою, він має побачити десь ліворуч каркас розбитого вертольота, а попереду — ешелон вагонеток, і ось тоді почнеться сама справа.

Редрік на ходу пропхав долоню між спиною і рюкзаком і підкинув рюкзак вище, щоби край балона з гелієм не різав хребет. Важкий, паразит, як я з ним поповзу? Півтора кілометри навкарачки... Добре, не бухти, сталкере, знав, на що йдеш. П’ятсот тисяч монет чекають наприкінці дороги, можна й попотіти. П’ятсот тисяч, ласий шмат, га? Хрен я їм віддам менше ніж за п’ятсот тисяч. І хрен я дам Стерв’ятнику більше тридцяти. А шмаркачеві... а шмаркачеві — нічого. Якщо старий гад бодай півправди сказав, то шмаркачеві — нічого...

Він знову поглянув у спину Артурові і якийсь час примружившись спостерігав, як той