Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

захистив. Матеріалу набрав — до греця, а потім сам матеріал його — хряп… Наче як під прес потрапив. Там же туша — ого-го…

— У нас на базі їх відстрілювали на технічний жир, — сказав Саша, не повідомляючи, втім, яка «база» мається на увазі. — І вони, кретини, однаково щосезону туди мігрували… Зарудна, готова?

— Ага, — сказала Лідка, поправляючи бретельку купальника. Справжній клопіт, коли крім усіх цих ременів і поясів доводиться стежити ще й за неслухняним трикотажем.

— Збруя заважає? — вишкірився Віталій. — То скинула б, і вперед а-ля натюрель!

— Русалонько ти наша, — Сергій озирнув її, демонстративно роздягаючи поглядом, до того ж і знімати з Лідки особливо не було чого.

Виникла незручна пауза; катер теліпався посеред моря, Лідка сиділа в катері з чотирма нестарими ще чоловіками, і всі четверо на неї дивились. Навіть Петро Олегович, вірний своїй фотографії, але той, щоправда, дивився радше засмучено: ох ти, мовляв, молодий провокатор…

Лідка рвучко перекинулась у воду, прагнучи здійняти якомога більше бризок. Ну як не соромно, шановані ж люди, керівники… доктори наук… цивільники, врешті-решт…

Щоки горіли. Добре ще, що вона встигла вдягти маску.

— Гей, куди? Занурення без команди? — обурився Саша.

Лідка підпливла до катера, вхопилася за трос із кольоровими поплавцями. Підняла голову, крізь патьоки на зовнішньому боці маски — як крізь дощове скло — побачила Віталія.

— Закріпи страховку, — сухувато наказав цивільник, протягуючи їй червоний шнур із карабіном на кінці. — Тримай пояс і рукою контролюй. Тричі смикну — негайне повернення. Дальфіни. Ясно?

Навіть крізь мокре скло Лідка бачила, що він дивиться вбік.

…Відчуття невагомості.

Праворуч і ліворуч — перлинні стовпи від дихання Петра Олеговича і Саші. Саша вказує кудись убік…

Лідка озирнулась.

Сплутавши під водою напрямки, вона ледве не проскочила повз Ворота.

Ось вони. Лідка дихала рівно. Повітря в балоні було трохи кислим.

Вони не були схожі на ті єдині, які бачила Лідка «наживо». Вони не були схожі на відомі моделі Воріт, замальовки, фотографії. І вони були по-своєму красивими — витягнута вгору арка. Червонуватий камінь. Досконала форма — досконала, щоб милуватися, але дуже непрактична, коли йдеться про панічну втечу тисяч людей…

Вони ж і не були розраховані на тисячі, подумала Лідка, вкриваючись гусячою шкірою. Скільки їх було, мешканців Рассморта?

Не варто було давати селищу таку назву. Звукосполука «морт» іще нікому не приносила щастя.

Петро Олегович уже знімав, обходячи Ворота по спіралі, за хвилину Лідка побачила його крізь арку — звісно, адже Дзеркала не було, ТЕПЕР це просто дивовижа, архітектурна зайвина…

Саша підплив зовсім близько. Простягнув Лідці руку; та не зважилась відмовитись. Сашина долоня була тепліша, ніж її власна.

Він підтягнув її до підмурівка Воріт. Указав пальцем униз; пісок, водорості, інші чужорідні нашарування тут були зчищені ще минулого тижня, і чудово видно було щілину, розколину, що її Петро Олегович вважав особистою знахідкою і якій вони разом із Віталієм приписували роль «піщинки в механізмі», тобто тієї самої причини, через яку Ворота перестали виконувати свою функцію.

Розколина була невелика й мальовнича. Лідка подумала, що й Петро, і Віталій дурять себе — Ворота надто грандіозні, щоб така маленька прикрість могла вивести їх із ладу. Радше вже можна повірити в те, що рассмортці прогнівили Господа й за це були покарані…

А пригадується, коли експедиція тільки-тільки збиралася — хтось кинув цю думку, наче пожартував. І чомусь тут, перед лицем знівечених Воріт, цей жарт зовсім не здається смішним.

Саша дужче стиснув її руку. Провів пальцем по внутрішньому боці стулки. Лідка побачила — наче жолоб для дуже товстого скла. Наче Дзеркало, що дивним чином запаковує і зберігає людей, справді можна вставити і вийняти, гарному скляреві роботи на півгодини…

Склярі, подумала Лідка. І вода здалася їй холодною.

Саша випустив її руку. Штовхнувся ластами, проплив уперед — в отвір. Лідка не втрималась і заплющила очі — чекала, що зараз Саша зникне. Піде НА ТОЙ БІК.

Саша одразу повернувся назад — щоб не заплутати страхувальний трос. Махнув Лідці рукою — йди, мовляв, туди.

Вона простягла в отвір спершу руку. Потім, притримуючись за кам’яну арку, увійшла — і зупинилась ніби на порозі. Її перетинчасті ласти майже торкалися дна. Над бурим лісом знехотя піднялися клапті листя, мул, Лідка подумала, що зараз заробить по шиї, адже йдуть зйомки…

Запаморочення. Дуже-дуже кислим зробилося повітря з балона.

Бульбашки, що зринають угору.

Темрява.

* * *

— …Бо це ти забивав балони! Бо за такі речі йдуть під суд, і я тебе посаджу, сучий сину, ти в мене до нової мриги канави копатимеш…

Лідка ніколи не бачила Віталія ТАКИМ. Видовище це й не призначалося для її очей — її як витягли з катера й уклали в затінку, так і залишили. Пішли розбиратися між собою — точніше, продовжувати розбирайлівку, що почалася в катері.

Клятий купальник усе-таки сповз, майже зовсім оголивши Лідчині груди. Але чоловіки, які ще недавно витріщались на неї без усякого сорому, тепер заклопотані були зовсім іншими речами.

— …Я не знаю як! Але балони забивав ти…

— А ти перевір, — відповідав Саша, спокійний і білий, як пісок на пляжі для мільйонерів. — Ти перевір її балон. Давай-давай, на аналіз, там же ще лишилося більш як половина! Якщо там є свинець — тоді сади. А якщо ні — я тебе посаджу, паскудо, тому що Ретельников…

Він затнувся.

Ретельников, подумала Лідка крізь дзвін у голові. Яке знайоме прізвище. Микола Іванович Ретельников. Читацький квиток. Пташиний послід на весняній лавці, гладкий цивільник із професійно стомленими очима. Це ж він нас в експедицію втрутив. Запхав…

Двоє стояли один навпроти одного. Страшний, вишкірений Віталій — і Саша, теж страшний, але інакше, тихіше і якось переконливіше. А вони ж із різних відомств, подумала Лідка. Із різних підрозділів цієї горезвісної ЦО. Хоч би не побились…

Згори, від бази, бігли люди, і попереду всіх — Славко.

— Лідонько!

Вона спробувала поправити купальник і, коли це не вдалось, стиснула руки на грудях.

— Лідо… Боже… Навіщо тобі це треба було, ці пірнання, ці балони…

Власне, байдуже, що він каже. Головне, що так приємно лягає на плечі шорсткий рушник, а в Славкових очах, круглих, як тарілки, стоїть справжній, справдешній страх.

Оператор, який «забиває» балони, має уважно стежити, щоб вихлопний газ від бензонасоса не потрапив усередину. Інакше отруєння випарами свинцю може вартувати нирцеві життя.

Щось таке Лідці говорили на теоретичних заняттях в експрес-секції. Але, по правді, силувати цим пам’ять Лідка не стала