Володимир Григорович Дрозд - Ирій

— Мушу з сумом констатувати, що моральне оновлення людства поки що не відбулося. Швидко оновлюються лише ікони в пакульського попа Савки…

І тут я подумав, що настала слушна мить сказати те, над чим стільки розмірковував в останні дні:

— Навіть піп Савка, щоб ікона «оновилася», рук докладає, а ми хочемо, аби від самої нашої забаганки світ переродився. Досі ми пливли за течією і весла на веснянім леготі сушили, ось що я вам скажу. Я пропоную під час літніх канікул не тинятися по Ирію, не смажитися на пляжі, не ховатися по Пакулях, а здійснити наукову експедицію на Солом'янку. Ми перші нанесемо на топографічну карту Ирію сотні невідомих вуличок, провулків, сліпаків, майданів, перехресть, притоків Стрижня, долин і глинищ, опишемо побут та звичаї солом'янців, хоч би приблизно накреслимо контури Солом'янки, відкриємо невідомі науці родовиди гомо, розвідаємо шляхи для майбутніх експедицій. Нам буде важко, набагато важче, аніж варганити баркаса супроти течії. Ми задихатимемося від спраги в солом'янських пісках, пурпурові вогники полуниць і грона вишень підступно вабитимуть нас у солом'янські садки, солом'янські пси валуватимуть на нас з підворітень і хапатимуть за ноги… Але якщо ми не відступимо, ми переконаємо, найперше — себе, що ми — не єгу…

Напривечір, замість прогулянки по Ирію, тітка Дора заповзялася доїти панчохи з грішми; панчохи звисали зі сволока, наче дійки зеленої корови Маньки. Гроші цвіркали, дзвеніли, пошелешували в дійницю і зеленкувато-червона піна паперових купюр світилася в присмерках, коли тітка несла дійницю, повну грошей, через вулицю, в двір кума Цекала.

А вранці, коли за пічним віконцем, наче за ілюмінатором корабля, леліло сонце, мене розбудило протяжне сумне мукання корови Маньки. Я стрибнув з печі: над парканом вихляли взуті в парусинові черевики на гумовій підошві ноги солом'янського фотографа, який забрався в чорного матерчатого рукава, що тріпотів на веснянім вітерці; а дядько Денис, підперши рукою бік, стояв біля «опеля» і можновладно тиснув правицею на сигнал. Автомобіль озивався Маньчиним голосом.

Коли я вдягся та вийшов на вулицю, дядько з тіткою (дядько — у світлому літньому костюмі й традиційнім фетровім капелюсі, тітка — в крепдешині і з золотою брошкою на грудях) стояли попідручки біля «опеля», на приступці якого мліли урочисто-поважні баба Одарка та дід Єврась. Фотограф метушився довкола доісторичної фотоскриньки на тонких цибатих ніжках, фіксуючи для родинного альбома історичну хвилину возвеличення Солом'яників. «Опель» був свіжофарбований, чорний, із синюватим відливом, наче жук-гнойовик, на височезних колесах, знятих із п'ятитонного самоскида, з двома гасовими лампами на пласким склом фар. Кум Цекало, високий, худий, мов жердина, на яку настромлено гарбуза, стояв збоку, бавлячись заводною ручкою, буцім тростинкою.

Нарешті дядько Денис відчинив дверцята машини і поважно спустився на сидіння. Машина різко гойднулася, мов човен-дубок, на облавок якого необережно ступили, але тітка Дора уже поставила ногу на приступку «опеля» з іншого боку, і він, врівноважений, загойдався на ресорах, наче на хвилях. Мені раптом звабливо запахло дорожним пилом, травневою прозеленню полів, гіркуватим вербовим духом і закортіло в Пакуль. Проте дядькові Денису було зараз не до моїх забаганок, його бліде, натхненне після лікарні обличчя заскориніло, неначе вугілля в кузнечнім горні, і тільки плями рум'янцю на щоках свідчили про вогонь, що палає десь у глибинах дядькового єства.

Кум Цекало спроквола наблизився до передка машини, встромив заводну ручку і, кивком голови відпровадивши старих Солом'яників на узбіччя вулиці, різко закрутив нею, буцім підіймав шлюзи загати, через яку ось-ось піде вода. Машина тремтіла, брязкала, поторохкувала залізяччям, але мотор мовчав, лишень клубочки пари випурхували з радіатора, гуртуючись на ясно-синім небі в сиве оболоко, що потроху застеляло від нас сонце і кидало на Солом'яну вулицю тремтку тінь. Раптом машина чмихнула, як чмихав на косовиці в Пакулі дядько Денис, коли мітлиця лоскотала йому в носі, заводна ручка закрутилася млинком і кум Цекало земерехтів на ній, немов хрущ на соломині, їдкий чорний дим по вінця наповнив річище вулиці й подзюрив каламутним джерелом по лісовій просіці в бік Стрижня. Наступної миті кум Цекало розтулив затерплі долоні і його пошпурило в небо, неначе камінь, кинутий з пращі; він млинком злітав усе вище та вище, аж поки не втрапив на оболоко пари і всівся там, звісивши ноги в лискучих юхтових чоботях з дерматиновими халявами та зацікавлено зиркаючи вниз, на проданий «опель».

Між тим «опель» скреготнув коробкою передач і щодуху помчав по Солом'яній вулиці, простуючи до перехрестя з вербою, звідки починався шлях на Пакуль. Але машина ще не сягнула й Соснового провулка, коли стрічний вітер зірвав з «опеля» чорний, синюватих тонів кузов та покотив назад, по Солом'яній вулиці, ніби зчухраний тополиний листок. Я спіймав його під самісіньким лісом і потарганив до дядька з тіткою, що розгублено сиділи в оголеній машині, буцім у кабріолеті з опущеним верхом.

— Денисе! Над заднім сидінням я приварив ручку, хай хтось тримає!.. — гукнув з оболока, що відпливало в бік Стрижня, кум Цекало. Дядько одяг на машину кузов, як одягав на голову капелюха, і тут уперше запримітив мене:

— Михайле! Промчишся з вітерцем до Пакуля? І кузов заодно притримаєш, щоб вітер не здував…

Я хотів віддалитися в гордій самотині, але голова самовільно кивнула на згоду, а ноги почовгали до «опеля»: у веснянім Ирії я, мов перелітний птах, марив Пакулем…

…Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з сонячного, казкового щедрого на барви Ирію перелітні птахи, край ясно-жовтого латаття на залитих паводдю луках, край матерів, закушканих у чорні куфайки та вовняні хустки, матерів з чорноземними, як поле, долонями, край, де започатковуються ріки; Пакуль — це країна викладених зеленою шпоришинною мозаїкою доріг і доріжок, сходжених твоїми босими ногами, країна золотистої стерні, повитої в долинах сивим туманом, на плеса яких випливають гуси, поки ти, примостившись під скиртою, химериш собі власний книжний світ; край мальованих чорним по білому тинів, ліс, соняшникових частоколів, заставлених кукурудзинням призьб, що від згадки про них тобі досі завмирає серце; Пакуль — це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті, країна, де започаткувалася недитинна, гіркувата печаль твоїх очей; Пакуль — це твій Ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся в широкі світи; Пакуль — це ти сам…

Ледве торкаючись колісьми дороги, перестрибуючи підсохлі, але усе ще підозріливо темні весняні калабані, нанизуючи ясно-зелені поля і верби обабіч шляху, як буревій нанизує зчухране з дерев листя, мчали ми на крилах давньої тітко-дядькової