О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— Це пароплав “Кончіта”, — добродушно відповідає чорний, крутячи цигарку. — Прийшов з Новий Орлеан по банани. Ніч навантажитись. Я думаю, його відпливе за одна-два година. Сьогодні буде дуже хороший день. Ви чули про велика битва, сеньйоре? Як ви думаєте, спіймають генерал де Вега? Чи не спіймають?

— Що ти верзеш, Самбо? — кажу я.— Велика битва? Яка битва? Хто хоче спіймати генерала де Вега? Я був далеченько звідси, на моїх золотих копальнях, і не чув ніяких новин.

— О, — каже негр, радий нагоді похвастати своєю англійською мовою, — дуже велика революція у Гватемалі... тиждень тому. Генерал де Вега хотів стати президент. Він зібрав армія — одна, п’ять, десять тисяч солдат — і виступив проти уряд. А уряд кинув проти нього п’ять, сорок, сто тисяч солдатів придушити революція. Вчора була велика битва в Ломагранде, в горах, звідси миль дев’ятнадцять або п’ятдесят. Солдати уряду побили генерал де Вега — о, дуже побили! П’ятсот, дев’ятсот, дві тисячі солдатів генерала де Вега загинув. Революція капут — дуже швидко, враз капут. Генерал де Вега втік верхи на великому мулі. Так, carrambos! Генерал утік, а його армія загинув. А солдати уряду шукають генерал де Вега. Дуже шукають. Вони хочуть розстріляти його. Як ви думаєте, сеньйоре, вони спіймають його?

— Дай Боже, — відказую я. — То була б справедлива кара йому за те, що він використав войовничу натуру Кленсі для викорчовування тропіків з допомогою кирки та лопати. Але тепер, мій любий, мене цікавить не так повстання, як проблема найманої робочої сили. Я думаю тільки про те, щоб позбутись відповідальної посади в департаменті благоустрою вашої великої, занепало! країни. Переправ мене своїм човником на те судно, і я дам тобі п’ять доларів, сінка пасе, сінка пасе, — кажу я, спускаючись до розуміння та діалекту тропіків.

— Cinco pesos? — перепитує чорний. — Ви даєте п’ять долар?

Виявилося, що він зовсім непогана людина. Спочатку він був завагався, кажучи, що для виїзду з країни потрібні документи та паспорти, але кінець кінцем він одвіз мене на пароплав.

Коли ми пристали до борту, вже розвиднялось, і на палубі не було ні душі. Море було тихе. Негр підсадив мене, і я забрався на нижню палубу, де борт зрізаний для засипання фруктів у трюм. Люки були відкриті. Я глянув униз і побачив банани; до них було всього футів шість. “Кленсі, — кажу я сам собі, — їдь зайцем, так буде безпечніш. А то коли б тебе суднова команда не передала в контору, де укладають контракти. Тропіки схоплять тебе, Кленсі, коли ти не стерегтимешся”.

Я стрибаю тихенько на банани й викопую собі там кубельце, щоб сховатись. Приблизно за годину, чую, загула машина, пароплав захитався, і я зрозумів, що ми виходимо в море. Люків вони не закривають, щоб була вентиляція: незабаром у трюмі стало зовсім видно. Мені захотілось їсти, і я думаю: чому б не підкріпитись легеньким фруктовим сніданком, не підживити трохи душу? Я виліз із своєї нори й підвів голову. Бачу: ступнів за десять від мене вилазить іще один пасажир, бере банан, чистить і запихає собі у рот. Сам весь у болоті, чорний, обірваний, бридкий. Хоч зараз малюй з нього карикатуру в гумористичний журнал. Я придивляюсь до нього й бачу: це мій генерал де Вега, великий революціонер, їздець на мулах, постачальник лопат і кирок. Коли він помітив мене, банан застряг у нього в горлі, а очі стали завбільшки з кокосовий горіх.

— Тсс! — кажу я. — Ні слова! А то нас висадять і доведеться йти пішки. Вів ля ліберте! — шепочу я й затикаю собі рота бананом, щоб приглушити свої почуття. Я був певний, що генерал не впізнає мене: пекельна робота в тропіках зовсім змінила мій вигляд. Обличчя в мене заросло густою рудуватою щетиною, а костюм складався з синіх робочих штанів та червоної сорочки.

— Як ви потрапили на судно, сеньйоре? — запитав генерал, отямившись.

— З чорного ходу, звичайно, — кажу я. — Ми билися за свободу, як леви, — проваджу далі, — але нас було мало, й ворог переміг. Приймімо ж нашу поразку, як належить хоробрим воїнам, і з’їжмо ще по банану.

— Ви теж билися за свободу, сеньйоре? — запитує генерал, проливаючи сльози на фрукти.

— До останньої хвилини, — кажу я. — Це я повів людей в останню одчайдушну атаку на прихвоснів деспота. Але ворог знавіснів, і нам довелось відступити. Це я, генерале, дістав для вас мула, на якому ви врятувались. Передайте мені, будь ласка, оту в’язку бананів, вона добре вистигла. Мені далеченько до неї... Дякую.

— Невже все це правда, о мій безстрашний патріоте? — каже генерал, і сльози знов закапали у нього з очей. — Ah, Dios! І мені нічим вас нагородити за вашу відданість! Я врятував тільки своє життя, більше нічого в мене не лишилось. Carrambos! Якого диявольського мула ви дістали для мене, сеньйоре! Він підкидав мене, як човен у штормову погоду! Колючки та ліани подряпали мені все тіло! Ця пекельна тварюка стукалась об усі дерева й просто покалічила мені ноги. Серед ночі приїжджаю в Порт-Барріос. Кидаю паскудного мула і йду понад берегом. Натикаюсь на маленький неприв’язаний човен. Сідаю на нього й пливу до судна. На палубі — нікого. Дивлюсь — висить вірьовка. Я лізу по ній і ховаюсь у бананах. Якби я попався на очі капітанові корабля, він видав би мене на розправу гватемальцям. Це було б дуже погано. Гватемальці розстріляли б генерала де Вега. Тому я сховався й не подаю голосу. Життя — чудова річ! Свобода — теж непогана штука. Але життя, по-моєму, набагато краще!

Як я вже казав, пароплав до Нового Орлеана йде три дні. Ми з генералом стали найщирішими друзями. Бананів ми з’їли стільки, що вже очі не хотіли дивитись на них, а шлунок не хотів їх приймати. Але що робити? У нас не було іншого меню. Ночами я обережно вилазив на нижню палубу й роздобував відерце прісної води.

Цей генерал де Вега був просто напакований різними словами та фразами. Своїми балачками він збільшував нудьгу й без того нудної подорожі. Він думав, що я — революціонер і належу до його партії, адже в ній, як він казав, багато американців та інших іноземців.