Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

— З чим?

— Ну… Якби ти не вистрілив… Це… Цей… Він би… — вона похитала головою, — страшно навіть подумати.

— Що за фігня була в нього з лицем?.. — я кивнув на стелю, й Ірма відразу машинально підвела очі, ніби Окамура й зараз сидів над нашими головами. Чесно кажучи, не було ані найменших сил не лише аналізувати, але й просто думати. Завтра, усе завтра.

— Ірмо, мені здається, нам обом треба поспати.

Вона всміхнулася. Уперше за цю ніч.

— Як мало треба для щастя, нє? Просто знайти собі хобот на рівному місці, а потім його здихатися і — кайфувати…

— Хобот? — я здивувався цьому слівцю.

— Хобот, — вона знизала плечима й усміхнулася. — Я виросла в поганому районі. А то б знайшла собі спокійнішу роботу…

Я відчинив важкі двері.

— Чуєш! Ти ж не здумай дружині розказати…

— Я не тупий, Ірмо.

— Просто це вже ніяке не відрахуванняи з Корпусу. Це трибунал, якщо взяти до поваги всі обставини…

— До уваги, — виправив я.

— Ага, — кивнула вона. — І дякую тобі.

Ірма зняла мою куртку й простягнула мені.

— Добраніч, — я збирався піти.

— Я хочу сказати «дякую».

— Ти сказала, — не зрозумів я.

— Не за куртку, дурнику.

Ірма раптом підійшла до мене і, ставши навшпиньки, поцілувала в щоку. Якимось довгим і ніжним поцілунком, не так, як просто чмокають знайомих.

— Дякую, що виручив мене.

Розгубившись, я, здається, вийшов від неї мовчки.

Це її «виручив» замість «урятував» виринуло в голові, уже коли я був на вулиці. Цікаво, яка мова в неї рідна? Іспанська?

Уже на ходу я розсіяно натягнув куртку.

Через якийсь час удалині показалася група конкістадорів. Вони бігли. Можливо, навіть шукали нас. Але вони були далеко, а мій дім — зовсім поруч. Я подолав ще п’ятдесят метрів і приклав ключ-картку до своїх дверей.

…Полегшення, безсилля й тонна втоми водночас. Таке знайоме й по-особливому тепле повітря. Такі рідні запахи. Пережитий пів години тому жах скидався на сон. Події вчорашнього дня відбулися наче не зі мною… Викрутився — це головне. Вляпався по самі вуха, але викрутився. Решта зараз не важить…

Я зняв важкі черевики, намагаючись не видати ані звуку. Швидко помитися й спати. Якомога швидше спати. У дальньому кінці кухні над плитою світилася лампочка витяжки, тож можна було не спотикатися в темряві. Я скинув куртку й жбурнув її на стілець. Спершу треба бодай ковток води… Або краще — не води…

— Напрацювався? — Вірин голос пролунав так несподівано, аж я здригнувся. Вона сиділа в кутку біля столу, і в напівмороку я її не помітив.

— Віро! — я вимушено всміхнувся. — Ти налякала мене!

— Ти мене теж: я дзвонила тобі разів п’ятнадцять.

— Віро, я просто телефон вимкнув… Там виникли проблеми…

— Де «там»?

— Ми були на біостанції. З Ірмою. Я ж казав про того хлопця з біороти… Треба було з’ясувати деякі питання, і вийшло довше, ніж ми планували.

Я знизав плечима, натякаючи, що мені більше нема що сказати.

— Це я була на біостанції годину тому, — не відводячи колючого погляду, сказала Віра. — І там не було ні тебе, ні Ірми.

— Слова «з’ясувати деякі питання», Віро, означають «залагодити проблему». Не просто сидіти в лабораторії. І побігати нам довелося, так би мовити, від душі. Не дивно, що ти мене не застала. Вибач, що не подзвонив.

Я сподівався, що цього вистачить, і не збирався пояснювати більше нічого. Адже не просто втомився, а побував чи не в найгіршій халепі за все своє життя. Ще ніколи, за жодної небезпеки, я не опинявся по той бік закону. Трибунал — це завжди було слово з чийогось іншого життя. А зараз я — головний герой кошмарного сну. І Віра з її підозрами була якимось зайвим елементом, на який просто не вистачало нервової енергії.

Але «зайвий елемент» вочевидь сказав іще не все.

— І де ви бігали?

Я знизав плечима.

— Навіть і до Ірми додому забігали, і… — я прикусив язика, щоб не додати «і в госпіталь», вирішивши, що про це взагалі не треба згадувати. Нікому. — І так пів ночі: туди-сюди.

— А я була і в Ірми теж. Тарабанила їй у двері. А потім знову — на біостанцію. Хвилин двадцять простирчала під дверима, і знову — до Ірми. «Півночі туди-сюди» — точнісінько, як ти й сказав. А потім сиділа на порозі біостанції й плакала! Може, ти зараз усередині й на тебе напав у цій вашій лабораторії якийсь крокодил! Не знала, що робити… А потім вирішила ще трішки почекати тебе вдома. Думаю, якщо не прийдеш через дві години, то побіжу будити твоє начальство. Аж ось ти — заявляєшся! Ну, думаю, мабуть, усе пояснить. Може, і справді щось сталося. А ти, замість пояснень, — збрехав!!!

Останні слова вона викрикнула. Запала в’язка тиша, що не віщувала нічого доброго. Найгірше те, що я не міг розповісти їй правду…

Колись у Києві один наш знайомий вляпався в історію. Була якась там бійка, він вийняв ніж і… Навіть суд визнав, що це був самозахист! Але Віра, однак, сказала: «Як його дружина може жити з ним далі! Лягати в одне ліжко з убивцею!». Я тоді ще спробував заперечити, і це її страшенно розлютило. А колись, на світанку наших стосунків, вона раптом почала розмову про війну й усе випитувала з дивною настирливістю, вбивав я когось чи ні. І дуже зраділа, що мені не довелося. І зараз я боявся саме цього — почути фразу «не ляжу в одне ліжко з убивцею»… З іншого боку, я й не зобов’язаний перед нею звітувати! Якщо я і винен, то тільки в тому, що не подзвонив. Ні в чому більше.

— Віро, поки ти бігала, шукаючи мене, я теж гасав, як очманілий, — на той момент мені подумалося, що це цілком може вважатися правдою, якщо згадати, як ми втікали з госпіталю. — Вибач, що не подзвонив. Більше мені немає за що вибачатися.

Віра, мабуть, збиралася заплакати. У напівмороку кухні її обличчя було погано видно, але те, як вона мовчала й відверталася, її видавало. Вона встала, нишком витерла ніс серветкою, нервово взяла мою куртку й пішла повісити на місце.

Найобразливіше, що, якби я був хоч у чомусь винен, я б ніколи не допустив того, що сталося далі.

Віра, зупинившись на півдорозі до вішалки, раптом піднесла мою куртку до обличчя й понюхала. Я все зрозумів тієї ж секунди. Запах! Ірма проходила в ній, мабуть, добрячих пів години… Віра повернулася до мене, зіщулившись від образи й злості. По тому, як були стиснуті її губи, я зрозумів, що вона щосили стримує сльози. Я хотів якось усе пояснити, але в голову лізла тільки ідіотська фраза з фільмів: «Це не те, про що ти думаєш, люба»… І я не знайшов, що сказати.

Вірка раптом підійшла до мене так стрімко, ніби збиралася вдарити, і, ставши навшпиньки, понюхала мою шию. Чорт! Звісно ж, моя шия пахнула Ірминими парфумами — я додумався натягнути куртку на себе, коли повертався додому!

— Вірунчик… — почав я.

— Падлюка! — вона жбурнула куртку мені в лице.

13

— Ти скотина! Скотина!!! — вона била мене долоньками по плечах і плакала.

Я завжди дивувався, як у фільмах герої не можуть просто й двома словами пояснити, що вони не винні. Але зараз і сам не міг навіть рота розкрити. Спробував обійняти, але вона вивернулася, відбігши від мене на три метри, як від якогось маніяка.

— Не чіпай мене!

— Віро! Я просто дав їй одягти свою куртку! — я намагався говорити максимально