Марина Гриміч - Клавка

Павло Минович, розвалившись у кріслі. — От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасіками — це просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю…

— Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. — благально вигукнула Неля. — Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч[40].

Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:

— Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!

Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!

Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:

— А пам’ятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!

Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, — але Сіробаба немов і не чув цього.

— І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?

— Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажана — не можу. І Яновського не можу, — посміхнулася чоловікові та.

— А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? — знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.

— Ну, і як? — з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.

— Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і в’язів.

— Феноменально! — чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.

— А що за чудо ці вальдшнепи! — заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.

— О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло[41]? — пожартувала Єлизавета Петрівна.

— Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! — пробудився з солодких спогадів він. — Я не про роман Хвильового, — (це ім’я він промовив майже пошепки), — а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!

— Хто — Хвильовий? — підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.

— Та ні, вальдшнеп! — ворухнув самими губами Сіробаба.

— А я люблю Ірпінь за запахи… — мрійливо сказала Неля Мусіївна. — Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..

— Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. — додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.

— Ану-ану, чого я ще не знаю? — поцікавилась Єлизавета Петрівна.

— А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда Харків — Київ: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? — засміялась Неля.

— Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву… — додав хихочучи Сіробаба.

— Це було до війни… — замріяно сказала Неля.

— Так, до війни… Я чув, що цю красу скоро знищать…

— Не лякай мене! — схопилася за серце Прохорова.

— Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя…

— Та, може, все минеться, — непереконливо заспокоїла його Неля. — Вслухайтеся в цю тишу… — романтично додала вона.

І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.

Неля процитувала:

Пятый день газеты не приходят,

Мир волнений от меня тая.

Тишина. Вот здесь твои угодья,

Августовские твои края.

Тишина… Лишь крикнет за откосом

Паровоз, крепя вагонов вязь,

Точно первенцем черноволосым,

Дымом отлетающим гордясь.

Незаметно для людей приляжу

И друзьям, которые в бою,

Я пошлю легчайшую поклажу —

Тишину ирпенскую мою…

— А це хто? — поцікавилася Клавка.

— А це той самий «пресловутий» Городськой. Яків Зіновійович. Написав одразу після евакуації ірпінське привітання своїм друзям-письменникам, які ще були на фронті.

— А-а-а! — без ентузіазму сказала Єлизавета.

Знову запанувала мовчанка.

Неля обвела всіх очікувальним поглядом.

— Ти чого? — здивувався Павло Минович.

— Невже ніхто нічого не помітив?

— А що таке?

— «Незаметно для людей приляжу»! — нагадала вона.

— То й що?

— Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та ще й підсилює їх римою: «приляжу — поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!

— Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! — розсміялася Єлизавета. — От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».

— До речі, Клавко, а звідки в тебе така гарна українська мова? — повернулась Єлизавета Петрівна до своєї секретарки.

Клавка знизала плечима:

— Від бабусі. Вона була вчителькою української мови. Та й дідусь був україномовним. Щоправда, в родині ми спілкувалися російською, але дідусь і бабуся по маминій лінії жили разом з нами… Ага, ще моя мама бавилася поезією… А я до війни теж закінчила філологічний факультет, українську філологію.

— Може, й тобі почати писати? — спитав Павло Минович.

— Я думала над цим. Але потім зрозуміла, що з мене вийшов би гарний редактор. А як на письменника в мене замало фантазії…

За вікном почувся звук поїзда, що наближався до залізничної станції Ірпінь. Глуха луна йшла з-за лісу, звук поволі насувався: от поїзд вискочив на залізничний міст над річкою і стукотіння коліс пройняло не лише колію під ним, не лише ферми мосту, а й землю, ліс, небо, ірпінські дачі і всіх, хто був там у цю мить. І Клавка просто нутром відчула вібрацію всередині себе.

Вони завмерли, прислухаючись, як поїзд (а це, очевидно, був Київ — Ковель) притишує ходу на станції, а потім легко, неначе вирвавшись з ірпінського виру, стрілою летить на захід.

Тишу