Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

просив його кілька годин тому, що Альбертина, від якої думки мої були за тридев’ять земель, мас приїхати до мене після театру. Отож я відмовився від вечері. Не тс, що мені не подобалося у принцеси Германської. Людину може тішити багато чого. Правдива втіха це та, задля якої жертвують іншою. Але та правдива втіха, якщо вона очевидна чи навіть єдино очевидна, може ввести в оману щодо першої, вона присипляє пильність чи зводить із круга сонця ревнивців, змилює думку товариства. Тим часом досить до-щиці щастя в майбутньому чи дещиці страждання в теперішності, щоб ми пожертвували одним задоволенням задля іншого. Третя категорія радощів, трудовитіших, зате істотніших, іноді для нас ще не існує: їх нам обіцяє єдино жаль чи нехіть у «нашій душі. А проте таким утіхам ми віддамося пізніше. За прикладом далеко не ходити: військовик мирного часу може зректися світського життя ради кохання, але тільки-но оголосять війну (і річ тут не в патріотичній повинності), він офірує кохання задля дужчої пристрасті — битися. Марно Сванн переконував мене, що йому страшенно кортить розповісти мені про принца; я відчував, що наша розмова з причини пізньої доби й кепського самопочуття довела його до такої немоги, яка тих, хто знає, що виснага й нічниці їх занапащають, змушує розпачливо побиватися, що вони досі не вдома, подібно до того, як рвуть на собі волосся марнотратники, процвиндривши чимало золота, що не перешкоджає їм назавтра знову гатити грішми. На певному щаблі душевного занепаду — викликаний він віком чи хворобою

— всяка втіха, урвана коштом сну, порушенням режиму, всякий вибрик обертається прикрощами. Ваш блискучий співрозмовник не вмовкає й далі з ґречности або впливом збудження, але він знає, що година, коли він міг би заснути, минула, а також знає, як він докорятиме собі за те, що наразив себе на тортури нічниць і перевтоми. Та ось і хвилинна втіха спілкування пропала, тіло і дух спустошені, і йому вже годі підтримувати розмову, таку цікаву для партнера. Такі люди скидаються на помешкання в день виїзду чи переїзду, коли, сидячи на валізах, з очима, прикипілими до годинника, кожну візиту сприймають, як стихійне лихо.

— Нарешті ми самі, — промовив Сванн. — Забув, на чому я зупинився. Здається, я розповідав, як принц спитав абата Пуаре, чи не зможе той відправити месу за Дрейфуса. «Ні, — сказав мені абат («Я кажу «мені», — розтлумачив Сванн, — бо переказую принцову розповідь дослівно, розумієте?»), — назавтра вранці мені замовили молебень, і теж за Дрейфуса». — «Ага, он воно що! — промовив я. — Виходить, знайшовся ще один католик, окрім мене, теж переконаний у його невинності?» — «Очевидно». — «Але цей дрейфусар переконався в його невинності пізніше за мене?» — «Ба ні! Цей дрейфусар замовляв мені молебні, коли* ви ще думали, ніби Дрейфус винний». — «Ну, це, мабуть, хтось не з нашого гурту». — «Навпаки». — «Як? Невже між нами є дрейфусари? Ви мене зацікавили, панотче; я хотів би з ним пощирувати, якщо я тільки знаю цього рідкісного птаха!»

— «Знаєте». — «Хто ж це такий?» — «Принцеса Ґермантська». Я боявся вразити націоналістичні погляди й французькість моєї любої дружини, а вона тим часом потерпала, як би не зачепити моїх релігійних переконань, моїх патріотичних почуттів. Але ми з нею виступали однодумцями, лише тих самих висновків вона дійшла раніше за мене. І те, що покоївка ховала, входячи до її покоїв, і щодня для неї купувала, — було число «Орору». Любий Сванне! Відтоді я все гадав про те, як ви зрадієте, коли дізнаєтеся від мене, що в цьому питанні ми з вами одностайні; даруйте, що я не звірився вам зразу. Якщо, як ви нині знаєте, я крився з цим навіть перед принцесою, то вас не має дивувати, що однодумство віддалило б мене від вас ще більше, ніж розбіжність у думках. Бо ця тема стала для мене просто нестерпна. Що більше я переконуюсь, що допущено помилку, ба навіть учинено злочин, то дужче мені болить душа за військо. Я гадав, що ви анітрохи від цього не потерпаєте, аж це недавно дізнаюся, що ви обурені зневагами, якими кривдять військо, а також тими дрейфусарами, які заодно з її огудниками. Тоді я наважився; скажу вам як на духу: мені було прикро признатися вам у тім, що я думаю про деяких офіцерів, на щастя, їх негурт, але тепер мені полегшало на думку, що мені не треба вас цуратися, а головне, що ви тепер матимете певність: якщо я довго міг живити інші почуття, то лише тому, що не сумнівався в слушності вироку. А з моменту, як заронився сумнів, я бажав уже тільки одного — виправлення помилки». Признаюся, сповідь принца Ґермантського глибоко зворушила мене. Якби ви знали його так само, Як я, якби ви усвідомили, як окошився на ньому перехід до нашого табору, ви б схилилися перед ним, бігме, він на це заслуговує. Зрештою його опінія мене не дивує, адже це така щира душа!

Ще сьогодні Сванн доводив мені протилежне — про це він уже забув, — що в поглядах на Дрейфусову справу все вирішує атавізм. Виняток він зробив хіба для людей з головою, позаяк у Сен-Лу кебета подолала атавізм і привела його до дрейфусарів. Проте перемога, як Сванн щойно побачив, була коротка: Робер перекинувся до протилежного стану. 1 ось ту ролю, яку Сванн приписував розумові, тепер він приписував щирості. Та й не дивина: ми щоразу виявляємо по шкоді, що наші супротивники мали якусь підставу належати до своєї партії, але та підстава ніколи не рівнозначна слушності; якщо ж інші мислять так, як і ми, то тільки через те, що їх до цього змусив їхній інтелект, оскільки їхній моральний рівень занизький, аби на нього покладатися, або щирий характер, оскільки вони не досить тямущі.

Нині Сванн усіх, хто поділяв його переконання, мав за людей розумних: і давнього свого приятеля принца Ґермантського, і мого товариша Блока, якого обминав десятою вулицею, а це взяв і запросив на сніданок. Блок дуже зацікавився, почувши від*Сван-на, що принц Ґермантський — дрейфусар. «Треба попросити його підписатися під нашим протестом проти Пікарової справи; його ім’я буде як вибух бомби». Проте юдейський запал у обстоюванні своїх думок уживався у Сванна з дипломатичною стриманістю світовця, чиї