Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Левко, не крути головою!..

Зауважень раптом так багато посипалося на мою бідолашну голову, якою я чомусь втратив право крутити, що я запитав:

— А чому мені не можна нічого робити?

— Бо ти тепер — школяр.

— То й що, як школяр?.. Мама розсердилась:

— А те, що тепер тобі не можна пустувати і ти повинен добре вчитись.

Я пообіцяв мамі, що не пустуватиму і добре вчитимусь.

Може б, воно так і було, якби не клякса…

Тепер-бо я вже знаю, що клякса існує понад п'ять тисяч років, відтоді, як єгиптяни почали писати на папірусі. А тоді цього я ще не знав і гадав, що вперше кляксу винайшов я.

Де тільки я їх, отих клякс, не лишав! І в зошиті, і на задачнику, й на парті… А одного разу лишив кляксу навіть на носі у Маринки, яка сиділа на одній зі мною парті з правого ліктя.

Звичайно ж, я не навмисне це зробив, просто так сталося. Вивів літеру «А», вона здалася мені не такою кривобокою, як попередні, я на радощах хотів почухати голову, махнув рукою, в якій була ручка, а клякса зірвалася і просто Маринці на ніс.

Ну й було ж тоді!.. Маринка розмазала чорнило аж до рота і плаче, учителька на мене кричить: «Якщо ти, — каже, — вже такий нечупара, то став кляксу на своєму носі, а не на чужому!», а хлопці регочуть, аж за животи хапаються. А найдужче — Ілько. Сам же двійку схопив з каліграфії, а гелгоче, як гусак, та ще й перекривляє.

Кінчився цей шарварок тим, що вчителька наказала прийти з батьком.

Приходжу я додому й кажу:

— Тату, сказала вчителька, щоб завтра я прийшов до школи з тобою.

— Навіщо я їй? — питає тато. — Я вже своє відучився.

— Вона, мабуть, тебе лаяти буде, — кажу.

Брови в тата полізли на лоба.

— Лаяти?! За віщо?..

— За кляксу на Маринчиному носі.

Тато притулив долоню до мого лоба й сказав:

— Ляж полеж. Мама зараз тобі пірамідону дасть.

У цей час з іншої кімнати увійшла мама. Тато до неї:

— У Левка жар. Дай йому ліки.

Мама теж приклала долоню до мого лоба.

— Звідки ти взяв? Температури немає.

— А я кажу, що є, — промовив тато. — Він заговорюється. Каже, що мене викликає вчителька, щоб вилаяти за якусь кляксу на якомусь носі у якоїсь Маринки.

Моя мама здогадливіша, ніж татко. Вона одразу ж глянула на мене підозріло.

— Постривай, постривай… Що ти накоїв у школі?

— У школі нічого, — відповів я, — а Маринці посадив на носа кляксу.

— Умгу… — сказав тато. — То йому не пірамідону, а ремінця доброго дати треба. Ото й будуть найкращі ліки.

— Ти одразу ж — ремінця! — заступилася за мене мама, вона завжди стає на мій бік, коли починає за мене сварку з татом. — Сходи завтра в школу, дізнайся, що там таке. Може, Левко й не винен.

— Авжеж, не винен! — радо підхопив я.

— Ти помовч! — Татко суворо глянув на мене. І до мами: — Ото вигадала! Щоб я йшов до школи вислуховувати нотації якогось дівчиська!..

Тут я подумав, що й татко правий. Учителька наша справді дуже молода. А татко, як мама каже, «солідний». І пішки він ходить тільки по кімнаті. А на роботу і з роботи його возить машина, бо він — директор рибного комбінату. І було б дуже кумедно, якби татко, під'їхавши машиною до школи, стояв перед учителькою, а вона його лаяла.

Але мама, видно, була іншої думки. Вона сказала:

— Ти ж — батько. Іди й говори про свого сина.

— А ти — мати, — заперечив татко. — Тобі легше знайти з учителькою спільну мову.

Мама спалахнула:

— Ти взагалі не займаєшся вихованням дитини!?Але тут і тато спалахнув:

— А коли?.. Ти ж бачиш, що я з ранку й до вечора на роботі.

— А я що, сиджу склавши руки? Га?..

Татко і мама лаялись. А мені було дуже прикро. Я шморгав, шморгав носом, поки й не заплакав.

Тоді мама перестала лаятись, кинулась до мене, обняла і почала пестити:

— Не плач, не плач, Левчику мій любий… Ну добре, добре, завтра я піду з тобою в школу і поговорю з учителькою. Я знаю, що ти хлопчик гарний і що ти ненароком посадив кляксу… Ну досить, досить плакати, мій хороший!.. Сядь пообідай, а потім зробиш уроки і підеш гуляти…

Я одразу ж перестав плакати, бо гуляти дуже любив.

Друзів у мене багато. Та ж сама Маринка, якій я посадив на носа кляксу. Вона хоч і дівчисько, а бойова й завзята, по деревах уміє лазити, у воду стрибає з високої скелі і з хлопцями б'ється. Довгов'язий Павка в окулярах, бо короткозорий. Він часто говорить про таке, що мені зовсім не цікаво. А ще — вогнисточубий Ілько Заруба.

Тато і мама не дозволяли мені гуляти з Ільком, казали, що він — поганий хлопець. А мені з Ільком найдужче й хотілось гуляти. Бо хоч Маринка й бойова, але все ж таки — дівчисько. Павка вдає з себе розумника. А Ілько нічого з себе не вдає 1 завжди вигадує цікаві розваги. Правда, нам таки частенько перепадало за ті розваги, але то дрібниці. Поб'ють, поболить та й перестане. А з