Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

начальник штабу, старшини, Максим Рудинський, шестеро кубанських сотників. Зброю гайдамаки залишити не просили. Кубанців тут не боялись.

Великий, мабуть, колись поміщицький дім мав світлі вікна, в залі стояв величезний дубовий стіл для засідань. З гуркотом, дзенькаючи шпорами й шаблями, розсілись за столом, уваровці — з одного боку, холодноярські сотники й старшини — з іншого. Чучупака, як хазяїн тридцятитисячної округи, сів на чільному місці. Як хазяїн же перший почав мову. Тримав себе вільно, лише в голосі його ледь вчувалась нотка напруги:

— Здорові були, панове кубанці! Чулись’мо багато чого про вас. Чули про пана Федора. Красногузих здорово побили в Черкасах!

— І ми про вас, пане Васілій, слихалі!

— Прошу, козаки ж бо — і ми, і ви єсте! Наша козацька шана за те вам!

— У нас нє только кубанци — єсть много братчіков із Черкащіни. Вот Максім Рудинскій із Звенігородкі. Воєвал в Пєрсіі протів турка!

— Чули ми й про Максима — від Тютюнника. Тепер знаємо в очі. Гратулюємо, пане Максиме!

— Он і посовєтовал ідті к вам. І по путі Коцура пошарпать.

— Чули й про Коцура. Добре! Боїться нас, але ловить людей, як хто вийде… То давайте до діла. Кажете, до нас йшли… То, прошу, чого хотіли в наших краях такі майстерні в валєчних ділах люди?

— Шлі ми на Цвєтково, на соєдінєніє с Грігор’євим. С сєвєра путь закрила група Антонова-Овсєєнко. На Знамєнку нє смоглі вийті — Бобрінскую уже взялі красниє.

— Григор’єва розбили. В Знам’янці вже Дибенко…

— Да… Овсєєнко і Якіру сєйчас противостоят войска Діректоріі. Тютюннік питаєтся прорваться к Днєпру со Жмєрінкі. Максім вот настаіваєт ідті на соєдінєніє с Тютюнніком… Нам нужно переформировать полк, осмотрється…

— Так, тобто ви вирішили «осмотрється» у нас. У Медведівці. Я правильно розумію?

— Ми можем помочь рєшить і ваші задачі. Напрімєр, с Коцуром. Ми уже с нім знакоми! — посміхнувся Уваров.

— Це добре… Але я трохи не розумію. Ваш командир — Григор’єв — чули, воював з Директорією. А, бувало, навіть — з Петлюрою. Тобто — з нашими. Я розумію, що тепер у нас спільний ворог й що ворог мого ворога — мій друг. Але…

— Нє надо «але», атаман Васілій! Красниє — самий страшний враг сєгодня, і ваш, і мой. Я готов вмєстє с вамі зубами глоткі ім гризть! Освободіть от ніх Украіну!

— …Та він же нашою мовою не розмовляє! Може, він — із кадетів? — встряг у розмову Іван Петренко, помічник Чучупаки. Висловив якийсь загальний сумнів.

— Ти Уварова не чіпай! — скипів Рудь. — Він за Україну життя віддасть! Він хоч і не всі українські слова мовить — та зна, як ворогові жили рвати! Він кубанець! Козак! Й предки його — з запорожців. А мета — така, як і в нас: вільна Україна в союзі з Кубанню і Доном!

— Максим правду мовить, — сказав Чучупака.

— Ну, може, — знітився Йван.

— Ні, ви мені інше скажіть, хлопці, — поклав на стіл кисета отаман гайдамаків. — Але ж так не вірно, щоб в одному краї та два командири! Порядку не буде!

— Так і нє должно бить два…

— Як це?

Чучупака рокрив кисета, взяв добру пучку тютюну, натоптав у чашу довгої чорної люльки, але не закурив — тримав люльку за цибух. Запропонував кисет товариству. Козаки дістали хто папір на скрутку, хто люльки. Уваров гречно відмовився:

— Дякую, нє курю і вам нє совєтую.

Тоді зачекав, поки Чучпака запалить, й спитав:

— Ти вот, Василь, по званію — кто?

— Поручник.

— А я — штаб ростмістр. Разумєєшь?

— «Встать, когда с тобой разговаріваєт падпаручік?»…

— Нєт, я нє в том смислє. Я люто б’ю комуністов — Максім скажет. Ти іх нєнавідішь ещо больше. Ето наше общеє дело. Но рассуді сам: я старше по званію, у мєня втроє больше бойцов…

— Ну, це — не факт. Дай мені один день!

— По факту сєгодня — больше! І я лучше понімаю в воєнном дєлє. Ето — тоже факт. Ти тут больше года — но ти так і нє взял Чєркасси. І Чигирин — нє взял. А я — взял!.. Вобщєм так — єслі здєсь будєт два командіра — толку нє будєт! Ето ти правільно сказал. Бітся ми с тобой нє будем, бо у нас общая справа. Тогда мнє прідьотся уйті дальше…

Уваров вмовк й пильно подивився на Василя. Тоді повільно й важко сказав:

— Но Коцура без мєня ти нє виб’єш…

Чучупака задумався. Його пронизливі очі, здавалось, прощупували Уварова наскрізь.

— І єщо: сюда ідут Якір, Пархомєнко і Дибєнко… Антонов-Овсєєнко уже здєсь, в Жаботинє. Мнє час назад люді сказалі… Разумєєш?..

За столом запала мовчанка. Всі дивились на Чучупаку.

— Добре, — врешті сказав отаман. — Хай буде так. Разом ми сильніші. Але при умові: наш вирішальний голос на військовій раді!

— Согласєн!

— Тепер ще одне. Вас тут більше тисячі. У мене зараз — чотириста. Допоможете в заготівлі: фураж з провіантом? Риба в річках, сіно на косовицях.

— Нє бойсь, — блиснув очима Уваров. — Ми грабежі прєсєкаєм: расстрєл на мєстє! Он Максім відєл! Продукти і фураж можем закупать у сєлян, дєньгі єсть. Карбованци, гривні, ніколаєвскіє дєсяткі…

— І ми поможем харчами! Ну що ж — на тому і порішили… Але рівно за місяць, поки ви «осмотрітєсь» — скликаємо нову раду. Переглядаємо умови. Ну, й звичайно — місцева влада — за нами…