Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Альвін Му?

— Так.

— Знаєш, що сталося?

— Ніхто нічого не каже. Знаю тільки, що мертвий.

— Самовбивство чи вбивство?

— Гадаю, убивство. Принаймні ніхто цього не заперечує. Виловили новину на поліцейській радіохвилі, — Ґеорґ на секунду замовк і додав: — Здається, там жахлива картина.

— Звідки знаєш?

— Як тільки я приїхав, досередини увійшли два криміналісти. Один з них відразу прожогом вилетів надвір і виблював у стічну канаву.

— Може, новачок…

— Можливо. Але глянь, в усіх не обличчя — заціпенілі маски.

Решта журналістів таки впізнали мене. Оточили й засипали безглуздими запитаннями, на які я не мав відповіді, лише хитав головою. За якийсь час вони змирилися і дали мені спокій.

Я дивився на будинок, облізлу великими клаптями фарбу, ринви, роз'їдені в кількох місцях іржею. Поліцейський перед входом видавався крижаним стовпом. Ніхто не заходив, ніхто не виходив. Я трохи повагався, потім таки підійшов і назвався. Поліцейський мовчав, лишень апатично дивився на мене.

— Він… Альвін Му… був моїм клієнтом.

— То й що?

— Я так розумію, він мертвий. Убитий?

Ніякої відповіді. Я спробував знову.

— Я можу поговорити з керівником слідчої групи?

— Навіщо?

Надворі ніч і лютий холод, я раптом розсердився.

— Просто передайте, що хочу з ним поговорити, ясно?

Поліцейський пересмикнув плечима, відчинив двері, устромив досередини голову й щось сказав, але слів я не розібрав. Я відійшов набік — зачекати.

Аж хвилин за десять двері знову відчинилися. Чоловік, що вийшов з будинку, був невисокий на зріст, сивий, з глибокими складками навколо кутиків рота й тонкими, стиснутими губами. Я його знав, хоч і не надто близько; наші шляхи іноді перетиналися з приводу різних карних справ. Тобіас Мунк працював старшим інспектором відділу важких злочинів. Він стримано кивнув мені.

— Привіт, Бренне!

— Я так розумію, Мунку, Альвін мертвий? Він був моїм клієнтом.

Мунк втомлено глянув на мене.

— Він уже не твій клієнт. Він вже нічий клієнт.

— То він мертвий, так?

Мунк кивнув.

— Убивство?

— Нащо ти питаєш?

— Ну, він був… моїм клієнтом… я…

— Це вже не має жодного значення. Інформація поки що не публічна. Але так, Бренне, його вбили. Це було вбивство.

— Можна на нього глянути? — запитав я після паузи.

Очі Мунка звузилися.

— Нащо тобі, заради Бога, на нього дивитися?

Я не знав, навіщо запитував, і не знав, що йому відповісти, просто стенув плечима.

— Звісно, на місце злочину ніхто тебе не пустить, — сказав Мунк сухо. — Але присягаюсь, тобі зовсім не захотілось би його бачити.

— Чому?

— Хтось дуже не любив Альвіна Му. Я на службі в поліції понад тридцять років, але подібного ніколи в житті не бачив.

— Хочеш сказати, тіло спотворене?

— Дуже м'яко кажучи. Хоч Альвін Му й був скурвий син, але оце… — Мунк похитав головою.

— Знаєте, хто… Когось підозрюєте?

Мунк раптом роздратувався, ніби відчув, що бовкнув забагато.

— Хіба я, чорт візьми, стояв би тут з тобою теревенив, якби в нас були підозрювані? Га, Бренне? Є чимало людей, які не бажали Альвінові добра. Іди додому, Бренне! Тобі тут нічого робити, а я маю купу роботи.

Мунк різко розвернувся і зник за дверима будинку.

Я дивився йому вслід. Підтягнулися журналісти, хотіли довідатись, що мені сказав Мунк, але я тільки похитав головою, мовляв, знаю не більше за них.

Я рушив до авта. Здійнявся вітер. Вихор закручував у спіраль сухе опале листя і гнав його вулицею. Я згадував останню зустріч з Альвіном, усе, що йому сказав і чого не сказав. Я думав про те, що він, можливо, був би живий, якби я його застеріг.

Газети таке люблять! Наступними днями всі видання рясніли публікаціями про вбивство Альвіна, заголовки статей змагалися у несмаку. Поступово, як зазвичай буває, почала просочуватися інформація з поліції, і медії немов оскаженіли. Навіть не подаючи деталей, вони умудрялися створити враження, що Альвіна Му піддавали жорстоким тортурам. Це були, наприклад, цитати від анонімних джерел, які стверджували, що «ніколи в житті не бачили нічого подібного» або що це було «звіряче вбивство, а убивця був збоченцем». Спекуляції щодо особи ймовірного вбивці не мали стриму. Більшість схилялися до того, що вбивство скоєне з помсти й, певною мірою, пов'язане зі «справою Майї». Навіть у нашій конторі воно стало єдиною темою для розмови за ланчем, і дуже скоро мені до чортиків обридли запитання, кого ж я підозрюю.

Сюнне обурювалася.