Аліна Миколаївна Болото - Краще сидіти вдома...

— Охолонь! Чи тобі бракує одного душу?

Антель знову хихикнув. Степен ударився об стіну, завмер на кілька секунд із перекошеним від злості обличчям, потім раптом посміхнувся, від чого щоки його поповзли до вух, і вичавив із себе:

— Я пожартував, кішечко…

— Помізкуй-но краще! — перебив його Клодт. — Де в нормальних замках скарби ховають?

Степен знизав плечима. Клодт повернувся до Світлани:

— А ти що скажеш?

Світлана думала недовго:

— Закопують або замуровують у підвалі, ховають у стінах, у дворі…

— Чудово! Тут напевне має бути підвал. Ходімо!

Світлані дуже не хотілося залишати Тайфуна одного заради якихось дурних пошуків.

— Я однаково нічого не знаю!

Вона в розпачі подивилася на Антеля, але той поспішно вп’явся у вікно. Воно виходило на центральну алею, і за деревами можна було розрізнити ворота із чавунними ґратами й двома колонами, увінчаними кам’яними кулями.

— Тобі доведеться йти, у тебе просто немає вибору, — терпляче пояснив Клодт. — Провідник повинен вказати дорогу!

— Але я її не знаю!

— Тоді ми загнемося тут усі. І він теж! — Клодт кивнув на Тайфуна.

— Але чому не повернутися в місто?

— Тому що це неможливо. Прохід закрився. Спробуй.

Світлана не стала пробувати, вона стиснула голову руками, закрила очі й подумки застогнала: «Так тобі й треба, дурепа! Догралася в казочки зі снами!»

— Гаразд, — нарешті сказала вона безбарвним голосом, розплющила очі, для чогось пригладила волосся й рушила до дверей.

— Куди?! — Степен миттєво перепинив дорогу.

— Шукати.

— Одній не можна! Тут не можна поодинці. Ось що трапляється, коли ти один, як твій дружок, — замурмотів Степен. — Тут треба тільки разом, щоб можна було прикрити один одного…

Світлана судорожно зітхнула, тому що від вигляду блискучої лисини їй раптом стало не по собі.

— Тоді навіщо ви Тая?.. Гаразд, з ним зрозуміло, а свого навіщо, навіщо Антеля одного посилаєте?

Степен здивовано звів брови й покосився на Антеля з підозрою:

— Ого-го, шустра дітлашня пішла!

Антель чомусь почервонів так, що вуха стали кольору троянди, і ще старанніше втупився у вікно.

— Якщо ти так за нього переживаєш, то саме він тут і сидітиме… у теплі. З Тайфуном. Догодив?! — захихикав Степен.

Світлана забула про своє запаморочення.

— У вас на диво дурне обличчя! — повідомила вона із мстивою насолодою.

Степен поперхнувся, сміх застряг у нього в горлі.

— Це правда, Степ, — спокійно підтвердив Клодт і підійшов ближче до свого побратима, щоб застережливо покласти руку йому на плече. — Нічого не вдієш.

Довелося трішки порозкидати меблів, щоб проникнути в коридор першого поверху, що вів до їдальні, а потім у господарські приміщення. Хвилин за п’ятнадцять вдалося потрапити до кухні й відшукати вхід у підвал.

По ґвинтових кам’яних сходах шукачі Могутності спустилися вниз. Клодт увімкнув ліхтар й освітив ряди бочок і навалену майже до стелі купу кошиків. Видно, у найбільших бочках колись зберігалося вино, бо всі вони були з кранами. Степен стукнув одну в бік, бочка загуділа, як дзвін.

— Порожні, — з жалем відзначив Степен.

Світлана йшла боязко, їй здавалося чомусь, що їхні кроки потривожать пацюків, вони хлинуть з усіх усюд і затоплять підвал сірою масою рухливих тіл. Але нічого не відбулося.

Клодт поклав ліхтар на бочку, присів навпочіпки й постукав по кам’яній підлозі лезом саперної лопати.

— Так доведеться всю підлогу простукати, — пробурмотів Степен.

Він провів променем по стінах, освітив камені в білястих плямах цвілі, цілий букет поганок, що виріс на дерев’яній балці, нішу, заповнену запилюженими пляшками темного скла. Клодт тим часом продовжував неквапливо простукувати кам’яні плити.

— Бочки доведеться рухати, — сказав він Степену.

Той кивнув, продовжуючи оглядати підвал і прикидаючи, скільки добра тут могло зберігатися.

Від стін виразно тягнуло холодом, Світлана сховала руки в кишені куртки, трохи постояла, потім вирішила пройтися. Вона дійшла до кінця ряду бочок й подивилася нагору: звідкись пробивалося слабке проміннячко світла, напевно, під самою стелею було колись віконце, яке потім заклали.

У кутку сріблястими пасмами висіла павутина. Багато років ніхто не тривожив її, пил осідав на нитках і створив вигадливе сплетення ажурних конструкцій. У павутинні хилитався мертвий метелик. Великі, мало не з долоню, крила були напіврозкриті, крізь пил на них проступав якийсь дивний малюнок. Світлана витягнула шию, намагаючись його роздивитися, але світло від ліхтаря Клодта майже