Юрій Михайлович Мушкетик - Яса. Том 1

— скупа і простецька, але й трішки сувора, трохи батьківська. При всьому тому гетьман — людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не відкрив нікому ні душі, ні помислів. Любить самотину, навіть чару п’є наодинці. Одначе не напивається. Не любить ніяких забав, ніяких грищ, не знає ніяких пристрастей. Якби мав — дідька лисого зійшов би на верхівку влади. Все в нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих поличках — запаси тільки для себе, нема чого підгодовувати інших — можливих суперників. Його серце — льодовня, де остуджуються найгарячіші думки.

Хлюпнула рибка, вода змила усмішку, змила віддзеркалену постать самого гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак і тече вона, й течуть з нею його літа.

Вода змила усмішку, та не могла змити старої жовчі з дна душі, нелюбові до людей, презирства до них, страху перед ними. І навіяла думки про минущість життя, минущість усього й самої людини. Так, він вийшов на найвищу гору, на яку судилося зійти йому, єдиному в його краю. Й тепер усвідомлював, що найкраще почував себе, коли йшов, а не коли дістався вершини. Й не тільки через те, що тут віють пронизливі вітри, що… далі йти нікуди. Почував незавершеність чогось, невтолимість у душі. А що має завершити? Подолати Дорошенка і злучити докупи всі землі? Злучити землі чи згуртувати людей? Отак, як це зробив Хміль. Розумів, що Хміль робив щось інше. Хміль був проводирем усіх отих людей, вони йому вірили, любили його…

Раптом щось срібно зблиснуло у воді, почувся дужий виплеск, і гетьман побачив велику рибину. Вона була недалеко від берега, пливла трохи дивно — півбоком, ще й зяпала іклистою пащекою. Либонь, була приглушена. То була сула, яку течія несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду й схопив рибину під жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в повітрі, його ліва нога ковзнулася, поїхала вниз, і він зачерпнув у халяву води. Вискочив на берег, затанцював на одній нозі. Сула вела свій смертельний танок у траві біля його ніг. Гетьман оглянувся, чи ніхто не бачить, в якому він недишкретному становищі, одначе на лузі не було ні лялечки, тільки шуліки з гілляки мовчазно зоріли в далечінь. «Не схопити б застудної хвороби», — подумав гетьман. Він рідко коли хворів, тільки любив прикидатись хворим. Тоді всі тупцялися довкола нього, жаліли чи вдавали, що жаліють. Декотрі пов’язували з хворобою гетьмана свої нечестиві плани. А він раптово «одужував» і вганяв їх у переляк та засмуту.

Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани і викрутив холошу. На суху, товсту бадилину кінського щавлю повісив чобіт, й він одразу запарував. Гетьман засміявся. Сподобався собі дитинністю. А ще сміявся з себе самого, з риболовлі: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте давнє, зашкарубле, надбане за нужди та бідності. Чи ж потрібна йому оця сула? Але отака рибина в ті давні дні була б набутком неабияким. Він не розкидався своїм статком ніколи. Стягував копійку по копійці, дряпався вгору сам. Його не підсаджував ніхто. Ніхто не вкинув йому в сакви задарма жодного мідяка. Вже потім статок ішов до статку. Але й сьогодні він не любить одщипувати од своєї паляниці кавалки. Одщипни одного — розклюють, як горобці, всю паляницю. Його називають жадібним. Одначе то не жадібність, а ощадливість. І сулу він виловив не від жадібності, просто не міг примиритися, що вона пропливає мимо. Чого має пропливати? А може, то виловив її не він, а виловила його пам’ять? Давно — давно, вперше навідавши ці місця, був зачарований, приголомшений красою річки та луків. Тоді й помислу такого не було, що вони можуть стати його власністю. Помислу не було, а щось чіпко засіло в серці. Якось вони з сотником Мокієвським ловили волоком рибу. І варили на березі юшку. І дим від тієї юшки, і запахи луки навічно осіли у глибинах його пам’яті. Та вечеря залишилася бентежною таїною, якимсь чаром, що неначе споріднився з чимось таким, по чому з давніх — давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по красі, по довершеності, але красі й довершеності не світовій, не Божій, а його особистій. Уже сама свідомість володіння такою красою сповнювала б значущістю і смислом його власне буття, смислом простим і високим, який, може, чимось і вступає в суперечність із Божим помислом, але без якого людське існування стає пісне і нужденне.

Холоша висохла, висох і чобіт. Вузькою, покрученою стежкою Самойлович піднімався вгору. Переступав струмки і струмочки, що били просто з — під гори живлющою водою, переступав з кореня на корінь, вклонявся калині, що посплітала над стежкою віття. Голову дурманив важкий запах бузини, аж зітхнув, коли вийшов на гору. Звідси відкривався краєвид, кращий за єрусалимський, змальований на іконах. Неозора далечінь, а внизу долина, обрамлена лісом, і синя стрічка ріки на зеленому полі — хочеться розкинути руки й полетіти. І летітиме він не над чужими, а над власними луками! Чимало вже в нього і сіл, і містечок, саме це — найкраще, і любить його гетьман найдужче.

Десь приглушено голосила під молотком на бабці коса, полини над кручею пахли далеким дитинством і молодістю. В густих нетрях вишняка невидимий молодий, гарячий голос кликав: «Галю, Галю», — а дівочий, надто спокійний, лінивий та байдужий, відказував: «Чого тобі?» Щось знову зрушилося в Самойловичевому серці. Отако птахом шугонути б туди! Без булави, без клопотів, без жартів, без цькувань і суплік, фальші і крові — в молоді помисли і гарячий шепіт. І розчинитися там. І відчув: коли б навіть таке було можливе, він би не шугонув. Не поміняв оце на те.

Він відчув якусь зверхність над отим шепотом і водночас аж злість на самого себе.

Стежечка вилася в густій дерезі й спадала попід старою дерев’яною церквицею, такою старою, що видавалася аж ніби обгорілою. У Седневі, окрім цієї, дві церкви, цю можна б звеліти розібрати, так в одній із них висить чудотворна ікона, й піде поміж людьми прикрий поголос про гетьмана. Мовляв, грошей на нові церкви шкодує, а старі валяє. Тут він не відкрутиться, церкву доведеться перебудовувати. Врятувався попик чудотворною, примусивши її заплакати з тієї скрухи. Гріх так думати, але в це чудо гетьман не вірить. Та й взагалі він не вельми боїться грішних думок. Сам побував у Божих челядниках, бачив усілякі гріхи. Ніби Богові нічого