Олена Печорна - Кола на воді

вона – загадка, величезна така, неосяжна таємниця, яку скільки не намагайся – не розгадати, бо лежить під землею, там, де й доня, хоча ні, в іншому місті. Далеко звідси. Він тоді тікав якнайдалі. Чи життя гнало – як обірваний пелюсток – лети-и-и! Де ж то було?

– Татку, а чому в мене лише одна бабуся, коли у Віки дві?

– Бо моєї мами не стало, коли я був маленький.

– Як?

– Вона померла.

– Померла?

Оксанка зосереджується на цьому новому слові, навіть кусає нижню губу задумливо. Скільки їй? Три? Чотири? Волоссячко ще зовсім дитяче, таке, як у курчаток навесні.

– То бабуні нема?

– Так.

– А куди вона померла?

– Нікуди.

Дівчинка радісно плеще в долоньки й підстрибує:

– Значить, вона скрізь.

Скрізь. Матір втекла до міста. Це дід так казав. Дременула. Анатолій зітхнув. А може, бігла до мрії? Вона заслуговувала на мрію й на почуття, що летять-летять-летять – не спинити й не втримати. Можливо, вони були, принаймні Анатолію хотілося вірити, бо інакше… він просто помилка. У подолі принесла. Знову ж дід. Невідомо від кого. То таки було правда. Невідомо. Не зізналась, навіть не натякнула ніколи. Неначе для його появи батько був і не обов’язковий. Ти мій – і годі. Якби ж то. Може, він їй і належав (часом здавалося, що цій жінці з сірою безоднею належать абсолютно всі без винятку, принаймні прагнуть належати), а от вона… Вона ніколи не була його… Нічия. Не вміла вона належати – як вітер, повітря, вода. Не скажеш же на них МОЄ? Тут моє, а тут вже й нема того. Піди – упіймай.

Матір не була пристосована до життя. Подібне трапляється. Толя дбав про маму, а не навпаки. Вона забувала поїсти, одягнутись тепліше, поспати, піти на роботу зранку. Навіть бився з сусідськими хлопчаками, бо вони щоразу, як матір проходила повз їхню компанію, кричали услід: «Тю-тю, прокажена пішла». Мама ніколи не зупинялась, щоб насварити, часом навіть посміхалась собі тихенько. Зате Толя терпляче чекав, коли вона заверне за ріг, а потім кидався на розбишак, хоч їх було троє, збивав кулаки до крові й носив чергові синці, аби тільки запхнути оту їхню «прокажену» назад до горлянки. Не прокажена вона, вона – його мама, найкраща матуся у світі, бо така лише в нього є. То яка ж прокажена? Ні. Хоча… дід казав: пришелепкувата, поверталась би назад у село. Та то він так, для слівця.

Все одно мама не повернулася б. Їй було зручніше у аварійному будиночку на околиці міста, аніж у сільській хатині, де колись померла її мама. Бабуся її розуміла чи, скоріш, відчувала. Це так дід говорив. То були дивовижні стосунки, на рівні телепатії. Вони знали одна одну – як відбиток у дзеркалі, до ледь відчутних порухів думки чи серця. Напевно, тому бабця відпустила дочку до міста, бо знала: то її шлях, який не є, а не обійдеш. Дід сварився, поривався їхати шукати, а вона терпляче чекала, вибираючи одразу два місця на сільському кладовищі – щоб поруч лежати. Ох і лаявся дід, а коли несподівано довелося поховати дружину, став сивим-сивим, як осінні тумани, і все питався у тиші: для кого місце поруч? Гадав, для нього, і вже не лаяв, а просив, щоб поверталися.

Мама після тих розмов робилася прозорою, але не їхала, не час, та й дитині вчитися потрібно, багато вчитися, щоб проектувати будинки, красиві-красиві. Анатолій здригнувся. Як вони витримали стільки? Як вижили? Сірі серед сірого. То колір злиднів, а ще колір її очей. І тих очей не стало раптово, в одну мить. Серце. Здається, то було воно.

Озеро біля ніг повторно зазирнуло в очі. Ну от. Вже не такі мертві, дихають. Чоловік легенько торкнувся вустами жінки на фотографії й обережно заховав свій скарб, що дістався так випадково. Якийсь зайда-фотограф знімав усе довкола, а побачивши маму біля будинку, аж язиком прицмокнув, наступного дня приніс світлини й мовчки віддав саме йому, маленькому хлопчику, неначе знав, що так і треба. З того часу ці світлини з ним всюди – як пуповина, тримають. Він беріг їх у дитбудинку так ревно, що навіть старшокласники побоювалися відібрати – аби чогось не втнуло дурнувате мале. Діду теж не віддав, хоч і просив старий. Він за життя вперше у нього щось просив, але Толя не дав. Любив, а не зміг.

Дід. Він був старий, без руки, тому опікунська рада й не дозволила забрати до себе онука, та ще й чомусь оформила малого у сиротинець аж у сусідній області. Ох і сварився старий, кляв натхненно так, що аж приспівував. Оце воював, щоб бусурмани на старості років рідну кров відібрали, засранці. Анатолій усміхнувся, немов діда побачив. Приземкуватого, з сивими котячими вусами, у солом’яному брилі влітку, а взимку в хутряній шапці-вушанці. І хоч був дід справді старий, ще й інвалід, та до онука кілька разів на рік приїздив – за будь-якої погоди і болячок, доки жив. Привозив у полотняній торбинці присолене сальце, кільце ковбаски (у кого на селі й добував, але щоразу зі свіжим), та щедрі пригоршні горіхів (пахучих-пахучих, а смачних!), і обов’язково дві баночки меду (щоразу різного, зате свого).

Толя любив уночі заплющувати очі, затискати в долоньках під подушкою горіхи, які завжди солодко пахли медом, і уявляти, як він біжить серед дідового саду. Дерев багато. Вони високі-високі, з щедрими китицями горіхів, довкола яких густо рояться бджоли й гудуть-гудуть-гудуть. Так засинати було не страшно і зовсім не холодно – навіть у найтемнішу зимову ніч. А потім і діда не стало. Старий намудрував щось таке з заповітом, що хатини у селі онуку не дісталося, та освіту малому він забезпечив у найпрестижнішому вузі країни. Хай будує свої будинки, чортяка! Покійниця казала «файні будинки», то хай і так.

Ех, а діда на фотографіях нема, хоча б на однісінькій зберігся, ні, тільки у пам’яті. Чоловік торкнувся води. Тепла й висока, хоча… вода буває високою? Та ще й у озері? От трава… Трава – так. Вже коли вивчився, повернувся у місто дитинства й довго шукав будинок-гриб. Блукав ніби по знайомій вулиці й не бачив, а потім відчув – під ногами. Пагорб заріс густою травою – високою, по коліна, й такою красивою, хоч у коси плети. Довкола стояла осінь, і вона місцями вже встигла напитись соку трав, але не скрізь. Той пагорб був густий і рухався туди-сюди, все одно