Михайлина Омела - Мертва кров

великого князя Володимира, що був хрещеним батьком князя Шервашидзе. Потім вони переїхали до Росії, але там православна церква не визнала їхнього шлюбу. Тож за рішенням духовної консисторії Вольдемар був позбавлений батькового прізвища і отримав прізвище матері. Всі інші діти вже народилися після вінчання його батьків у російській церкві і мали право носити прізвище батька. Це дуже травмувало юнака, і він повернувся до Німеччини. Молодший брат матері усиновив Вольдемара і дав йому титул графа, як це буває у випадку народження дитини в морганатичному шлюбі. І хоча дядько все робив для того, аби Вольдемар у Німеччині себе почував щасливо, племінника дуже гнітило його становище.

Венчеславу здалося, що небо впало просто на його голову. Він слухав фон Брюге, заплющивши очі, і кожне слово секунданта здавалося йому власним смертним вироком.

— Батько Вольдемара багато разів звертався до імператора з проханням дозволити єдиному синові повернути звання володарного князя і право носити батькове прізвище, але церква не давала дозволу, а цар не хотів вступати у конфлікт з патріархом. Нещодавно батько знову їздив з Вольдемаром до Росії, зустрічався з патріархом, навіть з самим Миколою Другим. І патріарх, і імператор прийняли його прохання, але нічого не пообіцяли. До речі, Микола Другий — далекий родич Гольфштейнів Готторбів. І от саме вчора Вольдемар отримав верховний наказ його імператорської величності про те, що відновлено його родовий титул і йому повернуто право носити прізвище своїх предків Шервашидзе…

Венчеслав слухав розповідь фон Брюге і відчував, як люто починає ненавидіти Крістіну, яка ніколи нічого не розповідала йому про свого чоловіка.

— Імператор дуже допомагав батькові Вольдемара, — тим часом продовжував розповідати фон Брюге. — Але все ж найбільше допомогли гроші баронеси фон Аусбах. Саме вони відкрили шлях до сердець отців синоду, і церква стала на бік Шервашидзе…

Нарешті Венчеслав і фон Брюге під’їхали до місця дуелі. Вольдемар стояв поряд зі своїми секундантами і посміхався. А після того, як секунданти спробували за правилами помирити дуелянтів, він, голосно засміявшись, сказав:

— Я тридцять років прожив на світі під чужим прізвищем. І, як німець, міг би задовольнитися задля годиться одним лише пострілом або навіть прийняти ваші пояснення і вибачення, але зараз, коли я нарешті ношу власне прізвище, ми будемо стрілятися доти, доки один з нас не помре! Я очікував лише на лист від імператора і сам збирався розлучатися з Крістіною, але ви поспішили. Тепер один з нас мусить померти…

Венчеслав нічого не відповів і простяг руку до зброї. Секунданти почали рахунок: «Один, два…» На слові «три» повинні були прозвучати їхні постріли, але раптом Венчеслава щось засліпило — це була кульова блискавка в руках елементалія, який, не знайшовши власника прізвища Вольдемар Гольфштейн Готторб, повернувся до нього. У свідомості Венчеслава повільно, по буквах, з величезними паузами між звуками прозвучало слово «три», і потім так само повільно прозвучав постріл секунданта, який дав знати — стріляйте. І Венчеслав вистрілив. Вистрілив, засліплений цим катуючим світлом, і відчув, як щось гаряче і важке вдарило йому в груди. Венчеслав упав і відразу побачив себе — якось ніби зверху і збоку. Його тіло лежало на землі, а довкола стояли секунданти. Фон Брюге приклав вухо до Венчеславового серця і, підвівшись на ноги, зі сльозами на очах сказав:

— Він помер…

Вольдемар, якого Венчеслав легко поранив, також лежав. Тримаючись за поранену руку, він запитав:

— Що з ним?

— Він помер… — повторив фон Брюге.

І тут Венчеслав відчув, як у мозку Шервашидзе з’явилася думка, так і не сказана вголос: «Царство йому небесне, Господи!»

Хм, царство небесне… Ні, на царство небесне він не може розраховувати. Але ще не все втрачено і він не дасть своєму фізичному тілу гнисти у землі, а астральному потрапити у восьмий підплан, де, напевно, справжнісіньке пекло, і поки його молоде, дуже тіло ще не зовсім далеко відпустило астральне і взаємозв’язок поміж ними існує, він не помре. Та й до того ж він має ще дуже багато земних справ, які треба завершити.

Венчеслав бачив, як незручно поклали його тіло у карету, і був роздратований цим. Він спробував донести цю думку до свідомості свого секунданта, і, здається, його було почуто. Фон Брюге нахилився і поклав тіло Венчеслава зручніше.

Потім Боголюбський бачив, що його тіло привезли не додому, а до шпиталю, в морг. Він дивився на прозекторський стіл і бачив себе — красивого, мускулястого, з золотими кучерями, — мало не плачучи з жалю. Якби міг, звичайно, плакати. Кілька разів спробував повернутися у власне тіло, але щось не дозволило. Він зрозумів: куля дуже міцно сидить у серці. І поки вона там буде, його душа не повернеться в тіло. Потім він почув, що вже видано свідоцтво про його смерть. Отже, діватися нікуди: він буде опирем, але для цього лікар мусить вийняти кулю з його серця.

У прозекторську зайшли Крістіна і молодий лікар. «Крістіно, проси, щоб вийняли кулю з мого серця», — Венчеславу здалося, що він закричав це щосили, але звуку не було. Проте несподівано Крістіна промовила:

— Лікарю, ви бачите наше горе. Ми його поховаємо, але в нас нічого не залишиться на спогад про нього. Вийміть з його серця кулю!

Лікар з подивом поглянув на Крістіну.

— Якщо ви цього дуже хочете, то — жодних проблем.

— І ще я вас хочу попросити, точніше, я благаю вас — не зашивайте його тіла грубо, наспіх, як це робиться зазвичай з покійниками. Зробіть усе так, ніби він живий. Я хочу, щоб і в труні він лежав такий красивий, як за життя.

Лікар подивився на неї вже ошелешено.

— Гаразд, я все зроблю, як ви хочете.

Він вийшов, а Крістіна отямилася: «Господи, що за дурниці я мелю. Навіщо мені куля, яка його вбила? Мені він потрібен був живий…»

Увійшов лікар з асистенткою. Венчеслав уважно спостерігав, як вони оперували його тіло. Ось лікар дістав кулю, розірвані судини з’єднав, потім з’єднав і м’язи, а шов на грудях зробив акуратним і малопомітним. Тепер Венчеславу була потрібна лише кров, адже він втратив її занадто багато і температура невблаганно падала, хоча тіло було ще теплим. Потрібна кров, дуже потрібна! І він, сконцентрувавши всі свої зусилля, повернувся у власне тіло.

Після операції до прозекторської увійшла Крістіна зі служницею. Вони, плачучи, дивилися на Венчеслава. А він, хоча вже міг поворухнутися, поки що не робив цього. Йому було потрібно, щоб Крістіна зосталася сама. І знову його побажання було виконано.

— Марто, не