Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

стояли на вузькому пасі темних плит, розіп’ятому, наче трапеція, між ґанком Аретузи й колоною, що пітримувала терасу.

Ґеральт із зусиллям утримав рівновагу. Якби був він людиною, а не відьмаком, утримати б її не зумів. Але навіть він був заскоченим. Його різкий рух не минув уваги чародія, та й на обличчі мали відбитися зміни. Вітер шарпав його на тонкій кладці, прірва кликала зловісним шумом хвиль.

— Ти боїшся смерті, — констатував з усмішкою Вільгефорц. — Ти її боїшся.

Лялечка з ганчірок дивилася на них очима з ґудзиків.

— Він обманув тебе, — буркнула Йеннефер, притуляючись до відьмака. — Не було небезпеки, він напевне страхував себе й тебе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

— Ми перейшли в інше крило Аретузи. Він провів мене у велику кімнату, схоже, що був це кабінет когось із викладачок, може навіть ректорки. Ми всілися за стіл, на якому стояв пісочний годинник. Пісок сочився. Я відчув запах парфумів Лідії, я знав, що вона була в кімнаті до нас…

— А Вільгефорц?

— Поставив питання.

— Чому ти не став чародієм, Ґеральте? Тебе ніколи не вабило Мистецтво? Тільки будь щирим.

— Буду. Вабило.

— То чому ж ти не пішов за покликом зваблення?

— Вирішив, що розумніше керуватися голосом розуму.

— І що це значить?

— Роки роботи у відьмачому фахові привчили мене зважувати сили й наміри. Знаєш, Вільгефорце, я знав колись ґнома, який іще дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як вважаєш, став би він ним, якби пішов за покликом зваблення?

— Це мало бути порівнянням? Паралеллю? Якщо так, то аж ніяк неточна. Ґном не міг стати ельфом. Бо він не мав матері-ельфійки.

Ґеральт мовчав довго.

— Ото так, — сказав нарешті. — Я міг здогадатися. Ти трохи покопирсався у моїй біографії. Чи не скажеш мені, навіщо?

— Може, — легенько посміхнувся чародій, — мені мріється про картину з Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на мідній табличці напис: «Вільгефорц із Роґґевену укладає пакт із Ґеральтом із Рівії».

— Це було б алегорією, — сказав відьмак. — Із назвою: «Знання тріумфує над неуцтвом». Я волів би картину реалістичнішу, таку, що мала б назву: «Вільгефорц пояснює Ґеральту, про що йдеться».

Вільгефорц склав пальці обох рук на висоті губ.

— Це не очевидно?

— Ні.

— Ти забув? Картина, про яку мені мріється, висить у Галереї Слави, дивляться на неї майбутні покоління, які достеменно знають, про що йдеться, яку подію ілюструє малюнок. На полотні зображено Вільгефорца й Ґеральта, які домовляються і доходять порозуміння, внаслідок чого Ґеральт, слідуючи за покликом не якогось там потягу чи зваблення, але істинного покликання, вступає, нарешті, в ряди магів, поклавши край своєму попередньому, незначущому й позбавленому майбутнього існуванню.

— Подумати тільки, — сказав відьмак після довгої мовчанки. — Зовсім недавно я подумував, що вже нічого не може мене здивувати. Повір мені, Вільгефорце, я довго згадуватиму цей банкет і цю феєрію подій. І справді це варте картини. Назва: «Ґеральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху».

— Я не зрозумів, — чародій легенько нахилився. — Я загубився у твоїй мальовничій відповіді, густо пронизаній вишуканими словами.

— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми занадто відрізняємося, аби порозумітися. Ти — можний маг Капітулу, який досяг єдності із Природою. Я — волоцюга, відьмак, мутант, який їздить по світу й за гроші прикінчує потвор…

— Мальовничість, — перебив чародій, — виявилася витісненою банальністю.

— Ми занадто відрізняємося, — Ґеральт не дав себе урвати. — А дрібний факт, що моя мати була — випадково — чародійкою, прибрати цю різницю не в силах. Але так, із цікавості: ким була твоя мати?

— Не маю поняття, — спокійно сказав Вільгефорц.

Відьмак відразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола, — продовжив за хвилину чародій, — знайшли мене в канаві в Лан Ексетері. Прийняли й виховали. Як друїда, зрозуміло. Знаєш, ким є друїд? Це такий мутант, волоцюга, який ходить по світу й вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім, — продовжив Вільгефорц, — під час певних друїдських ритуалів вилізли на поверхню мої здібності. Здібності, які точно й беззаперечно дозволяли виявити моє походження. Виплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких, принаймні, один був чародієм.

Ґеральт мовчав.

— Тим, хто мої скромні здібності виявив, був, зрозуміло, випадково зустрічний чародій, — спокійно подовжував Вільгефорц. — І він же сподобився для мене на величезну милість: запропонував освіту й удосконалення, а в перспективі вступ у Братство Магів.

— А ти, — сказав глухо відьмак, — прийняв пропозицію.

— Ні, — голос Вільгефорца ставав дедалі холоднішим і неприємнішим. — Я відкинув її у неґречній, майже хамській формі. Вигорнув на дідугана всю злість. Хотів, аби той відчув себе винуватим, він і вся його магічна братія. Винуватим, зрозуміло, у канавах Лан Ексетеру, винуватим, що один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до тієї канави після мого народження, а не перед ним. Чародій, ясна річ, не зрозумів і не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Стенув плечима й пішов собі геть, позначивши тим самим і себе, і свою братію клеймом бездушних, зухвалих, гідних для найсильнішої погорди сучих синів.

Ґеральт мовчав.

— Друїдів з мене було досить, — продовжив Вільгефорц. — Тож я покинув святі діброви й рушив у світ. Робив я різні речі. Деяких я соромлюся донині. Нарешті я став найманцем-солдатом. Подальша моя доля покотилася, як можеш здогадатися, стереотипно. Солдат-переможець, солдат битий, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, нарешті — втікач, що біжить на край світу від шибениці. І там, на краю світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.

— Дивися, — прошепотів відьмак, а очі його звузилися. — Дивися, Вільгефорце, аби пошук подібностей, притягнутих силоміць, не завів тебе занадто далеко.

— Подібності скінчилися, — чародій не відвів погляду. — Бо я не впорався із почуттям, яке я відчував до тієї жінки. У свою чергу, її почуття я також не зрозумів, а вона не намагалася мені в тому допомогти. Я її покинув. Бо вона була проміскуїтична, зухвала, злостива, бездушна й холодна. Бо над нею не можна було домінувати, а домінування її було принизливе. Я кинув її, бо знав, що вона цікавилася мною тільки тому, що мій розум, особа й приваблива таємничість перекреслювали той факт, що я не був чародієм, а виключно чародіїв вона звикла удостоювати увагою більше, ніж на одну ніч. Я полишив її, бо… Бо вона була, наче моя мати. Раптом я зрозумів: те, що я до неї відчуваю, це аж ніяк не кохання, а почуття куди складніше, сильне, але таке, що його куди важче кваліфікувати: мішанина страху, жалю, люті, докорів сумління і потреби експансії, почуття