Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

одним — Майль: «Смерть», Дельмас: «Смерть», Прожан: «Смерть», Калес: «Смерть», Ейраль: «Смерть», Жюльєн: «Смерть», Дезабі: «Смерть». Вся історія, відколи існує людське правосуддя, звучить відгомоном цього слова, що завжди потьмарювало стіни суду тінню могили.

У галасливій мішанині голів показували пальцем тих, чиї гнівні голоси вирікали трагічний присуд. Паганеля, який сказав: «Смерть. Король може бути корисний тільки своєю смертю»; Мілльйо, що сказав: «Якби не існувало смерті, її треба було б вигадати сьогодні»; Старого Рафрона дю-Трульє, який крикнув: «На ешафот негайно! Смерть не терпить зволікання»; Сійєса, що з похмурим лаконізмом вимовив просто: «Смерть»; Тюріо, який відкидав пропозицію Бюзо звернутися до народу: «Як? З’їзди виборців? Сорок чотири тисячі суддів? Щоб процес тривав безконечно. Та голова Людовіка XVI встигне посивіти, раніше ніж упаде!». Огюстена Бон-Робесіп’єра, що голосував після свого брата і крикнув: «Я не визнаю гуманності, яка душить народи і прощає деспотам! Смерть йому! Вимагати відкладення, значить підміняти звернення до народу зверненням до тиранів»; Фруссдуара, що сказав: «Сама думка про те, щоб пролити людську кров, жахає мене. Але кров короля — не людська кров. Смерть!». Жан-Бон-Сент-Андре, який заявив: «Народ не може бути вільний, доки живе тиран»; Лавіконтері, що виголосив таку формулу: «Свобода задихається, доки дихає тиран. Смерть!». Шатонеф-Рандона, який вигукнув: «Смерть Людовіку останньому!». Гойардена, що висловив побажання: «Стратити, раз уже повалений бар’єр»[98]. Тельє, що сказав: «Хай викують гармату такого калібру, як голова Людовіка XVI, і стріляють з неї у ворога».

Показували й поблажливих: Жантіля, що сказав: «Я голосую за ув’язнення на все життя. Зробити з Людовіка XVI Карла І означало б накликати Кромвеля[99]». Банкаля, що сказав: «Заслання. Я хочу бачити першого в світі короля, примушеного працювати, щоб прожити». Альбуїса, що сказав: «Вигнання. Хай бродить живим привидом біля інших тронів». Занджіакомі, що сказав: «Тюрма. Будемо тримати Капета, як живе опудало». Меллона, що сказав: «Хай живе. Я не хочу мерця, з якого Рим зробить святого».

І доки ці слова падали одне по одному з суворих уст, стаючи історичними, на громадських трибунах декольтовані вичепурені жінки із списком у руках підраховували голоси, відмічаючи шпильками кожен вирок.

На місці, де відбулася трагедія, довго лишається жах і жаль.

Побачити Конвент в будь-який момент його володарювання означало побачити суд над останнім Капетом. Легенда 21 січня домішувалася до всіх дій Конвенту. Грізні збори були сповнені тих фатальних подихів, що торкнулися стародавнього факела монархії, який палав вісімнадцять століть, і погасили його. Остаточний вирок усім королям в особі одного став відправним пунктом для великої війни з минулим. На кожне засідання Конвенту, хоч що б воно обговорювало, падала тінь від ешафота Людовіка XVI. Глядачі розповідали один одному про Дюшателя, депутата від Де-Севра, який звелів принести себе хворого на своєму ліжку в Конвент і, вмираючи, проголосував за життя, чим розсмішив Марата. Глядачі розшукували очима того, забутого тепер історією депутата, який, після тридцятисемигодинного засідання, знемагаючи від втоми, заснув на своїй лаві, а коли до нього дійшла черга подавати голос і пристав збудив його, то він розплющив очі, промовив: «Смерть!», і знову заснув.

В той момент, коли Людовіка XVI засудили на смерть, Робесп’єрові лишалося жити ще вісімнадцять місяців, Дантонові — п’ятнадцять, Верньйо — дев’ять, Маратові — п’ять місяців і три тижні, Лепелетьє-Се-Фаржо — один день. Який короткий й страшний подих людських уст!

8

Народ дивився на Конвент через своє власне відчинене вікно — громадські трибуни, а коли вікна було недосить, він розчиняв двері, і вулиця вливалась у Зібрання.

Ці вторгнення юрби в найвищу урядову установу являють собою найдивніше в історії явище. Звичайно вони були дружні. Вулиця браталася з почесним кріслом законодавця. Але дружба з народом, спроможним за якихось три години захопити сотню гармат і сорок тисяч рушниць, як це зробили парижани, — небезпечна.

Засідання Конвенту раз у раз уривалися через депутації, петиції, шанування, приносини. Жінки приносили почесний спис передмістя Сент-Антуан. Англійці пропонували двадцять тисяч черевиків «для наших босих солдатів». «Громадянин Арну, — повідомлялося в „Монітері“, — кюре Обіньяна, який командує Дромським батальйоном, просить послати його на фронт, але зберегти за ним парафію». Делегати від секції приносили церковні речі — чаші, блюда, дискоси, ковчежці, шматки золота й срібла, пожертвувані батьківщині обдертими бідняками, які просили в нагороду тільки дозволу протанцювати карманьйолу перед Конвентом. Шенар, Нарбонн і Вальєр приходили співати куплети на честь депутатів Гори. Секція Мон-Блан принесла бюст Лепелетьє, і одна з жінок наділа червону шапочку головуючому зборами, який тут же поцілував її. «Громадянки секції Майль» закидали квітами «законодавців». «Вихованці батьківщини» приходили з оркестром музики дякувати Конвентові за «піклування про добробут віку». Жінки секції Гард Франсез піднесли Конвентові троянди, жінки секції Єлісейських полів — вінок з дубового листя, жінки секції Тампль присягалися «одружуватися тільки з щирими республіканцями». Секція Мольєра піднесла медаль Франкліна, яку на підставі декрету причепили до вінка на статуї Свободи. Перед Конвентом проходили у національній формі діти-підкидьки, оголошені дітьми республіки.

Оратори вітали юрбу, іноді лестили їй; вони говорили народу: «Ти непомильний, бездоганний, величний». В народі є щось дитяче, — він любить ласощі. Траплялося, що в Конвент вривались заколотники, народ ломився в двері розлютований, а виходив звідти утихомирений, отак ріка Рона, вливаючись у Женевське озеро каламутною, виходить з нього прозоро-лазуровою.

А втім, іноді кінчалося не так мирно, і бувало, що Анріо наказував ставити біля воріт Тюїльрі жаровні, щоб розжарювати ядра.

Поглиблюючи, очищаючи революцію, Конвент водночас рухав уперед культуру. Він був горном, а разом і кузнею. В цьому казані, де клекотів терор, розвивався і фермент прогресу. З цього темного хаосу, з цього безладного бігу хмар виривалися яскраві промені світла, промені вічних законів. Ці промені не погасли на обрії, а навіки лишилися в небі сяяти усім народам. Один із таких променів — справедливість, інші — терпимість, милосердність, розум, істина, любов. Конвент проголосив велику аксіому: «Свобода кожного громадянина кінчається там, де починається свобода другого», в цих двох рядках — підсумок всіх умов життя людей у суспільстві. Конгрес оголосив бідність священною; священним оголосив він і каліцтво сліпих та глухонімих, про яких стала піклуватися держава. Він освятив материнство, підтримуючи і втішаючи дівчину-матір, освятив дитинство, усиновляючи сиріт і даючи їм у матері державу; він освятив справедливість, виправдуючи і винагороджуючи несправедливо звинувачених. Він оголосив ганебною торгівлю неграми, скасував рабство. Він проголосив громадську солідарність. Він декретував безкоштовне навчання, впорядкував систему національної освіти, заснувавши вищу Нормальну школу в Парижі, центральні школи в головних містах і