Nilett - Кінець світу: Естелла, Nilett

— Кажіть. – кивнула старша.

— У мене дитинка віком п’ять місяців та два тижні. На поле її принести я не можу, але годувати мушу приблизно кожні 4 години… Що робити у такому випадку?

— Потрібно чітко відточити графік підкорму малюка, та домовитися із сусідськими частками про спостереження замість вас. Якщо це новачки як ви, то можна у такому разі одразу знайти вам напарника який погоджується інколи залишатися сам у час вашої відсутності.

— … – Жінка метушливо почала оглядатися навколо. Вона рахувалася також новоприбулою по при життєві обставини, тому нікого не знала. Єдині знайомі які були, опинилися у інших точках.  

— Я можу. – Підняв руку Кевін, одразу піднімаючи цілу хвилю нашіптувань за своєю спиною. Але його це мало бентежило.

— Як ваше ім’я чоловіче? – задала питання консультантка.

— Кевін Робейн пані. Прибув декілька днів тому.

— А ваше молода матусю?

— Сара Нова. Через пізні терміни вагітності та перші місяці після родів, мене не назначали на робочі ділянки. В Естеллі вже сьомий місяць, але досі рахуюся як новоприбула.

— Що ж Сара, ви не проти добровольця у напарники?

— Ні. Буду дуже вдячна за допомогу та розуміння.

— У такому разі, ви отримуєте ділянку під номером дев’ять. Там на наступному тижні має відбутися посадка картоплі нового виду. У холодну пору це одна з основних продуктів не враховуючи наявну консервацію яку видає штаб.

— Зрозуміло.

— Вам все розкажуть та покажуть. То ж важко не буде.

— Дякуємо.

— Тепер до інших…

Жінка щонайменше пів години розподіляла новеньких по потрібним ділянкам. Для обробки було виділено в Естеллі приблизно три з половиною гектари землі. На цю територію надавалося щонайменше сто людей на одну зміну. Одна доба розділялася на три зміни. Тобто кожна людина проводила на полях приблизно до восьми годин, та після цього мала двадцять чотири години для відпочинку та виконування власних справ. Після цього знову виходили на поле, але вже у наступну зміну. У холодні періоди часу, встановлювалися парники. Робота мала кипіти постійно. І за для виживання, люди готові були так працювати.

***

Стоячи на високій та безпечній на першій погляд стіні непохитної цитаделі Естелли, Кеті із жахом дивилася на всі ті руїни які виднілися з висоти ледь не пташиного польоту. Чомусь, поки вона блукала тими низами, серед напівзруйнованих будівель та автомобілів, ховалася від мутованих монстрів та зачасту навіть билася із ними власноруч, вона хоч і бачила хаос, але він здавався їй чомусь менш масштабним аніж тепер.

Вулиці, які колись були територією пішоходів і автівок, місцем для забавок для діток, тепер перетворилися на безлюдні коридори, де лише вітерець грав з купами пилу та залишками сміття та паперу. Стелі зруйнованих будівель нині слугували химерним горизонтам, а багатоповерхові будівлі мали величні вікна, які виглядали як порожні очі спустошеної душі міста.

Тіні та гомін в перемішку з глухими стогонами та низькими криками інфікованих, які нагадували про те, що там, серед руїн, смерть є постійним співмешканцем з останніми живими душами, що намагалися боротися за своє право.

Звуки мутованих відбивалися на пошкоджених стінах у забутому Богом клаптика вже й так мертвої землі, лякаючи навіть тиху та мирну Естеллу.

Кетніс стояла на тій стіні… А у голову лізли різноманітні думки у ті моменти коли вона залишалася одна.

Очі, колись яскраві та веселі, зараз були втомлені та поглиблені темними важкими тінями. Волосся, яке колись танцювало від радості, тепер валялося безладно, нагадуючи про внутрішній розлад та постійні панічні атаки. Обличчя віддзеркалювало калейдоскоп суму, де відчутні були глибокі зморшки, струмки сліз і відсутність справжньої радості вже досить довгий час. Кожен рух її тіла був ніби зваженим через тягар минулого та теперішнього.

В долонях вона стискала шматок паперу зі словами клятви які вона колись записала, та вже давно ледь не забула, і перегорнутий список невиконаних бажань ще з дитинства, які мріяла здійснити з Томасом колись. Її погляд проникливо бродив по мертвому місту, немов шукаючи виходу з цього марення, але всюди бачила лише смерть та хаос… Безнадійність, про яку мовчала за для збереження чужих душ.

Тривога в її голосі викликала смуток, який не можна було приховати. "Чому це трапилося саме із нами?" - вона шепотіла, звертаючись до темряви, яка оточувала її. Відчай виливався з неї як струмок, невгамовний та безтішний.

Її руки тремтіли, намагаючись зібрати розсипані частини власного світу. Тіні відчаю лізли вглиб її очей, а безнадійність обволікала її як павутиння. І навіть в її диханні було відчуття загальмованості, як у того, хто втратив всяку надію.

Це був відчай, що розплітає душу на частинки, руйнує підлогу під ногами та вимиває з серця останні краплі надії. Дівчина опинилася в самому центрі бурі емоцій, в якій світ здавався безглуздим і темним, а вона — безсилою перед величезною силою відчаю.

— Один крок, і ти летиш у низ. – десь за спиною пролунав тихий глибокий чоловічий голос. Дівчина немов у очікуванні лише його появи, продовжувала стояти на самому краю… Вона прикликала його подібною сценою, хоча і знала про байдужість.