Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

трохи вищим за інше. Міст був удвічі довшим, аніж ширина розколини. Ґаз вилаяв Каладіна, і той долучився до решти чоловіків, котрі зі скреготом штовхали міст по нерівній кам’янистій поверхні. Коли міст із глухим звуком вдарився об плато з протилежного боку прірви та став на місце, мостонавідники відступили, даючи дорогу кавалерії, яка на рисях перетнула його.

Каладін був настільки змучений, що навіть не дивився в той бік, а впав на каміння й лежав там горілиць, дослухаючись до звуків солдатських ніг, що гупали по настилу. Тоді повернув голову вбік. Решта мостонавідників також лежали. Між різними командами походжав Ґаз і, відкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, які вони всі нікчеми.

Каладін не хотів підводитись: кортіло й далі лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на світі. Але військовий досвід підказував, що це могло спричинити судоми. І тоді зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвід… він належав іншій людині, з іншого життя. Заледве не з днів мороку. Може, Каладін і не був більше тим чоловіком, та він усе ще міг дослухáтися до його порад.

А тому, застогнавши, він примусив себе сісти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Міст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Ґаз дивився на них із неприхованою заздрістю, а навколо його голови танцювала Каладінова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощі: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?

За кілька хвилин Ґаз помітив Каладіна й спідлоба кинув на нього сердитий погляд.

— Він дивується, чому ти не лежиш, — промовив знайомий голос. Чоловік, котрий раніше біг поряд, тепер лежав на землі неподалік і дивився в небо. Він був старшим за Каладіна та мав — на додачу до м’якого, дружелюбного голосу — бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубілою шкірою. І виглядав не менш змореним, ніж сам Каладін.

Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перев’язав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.

Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив раніше — вважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, — проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.

І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епоху — у ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.

— Це король? — запитав Каладін.

Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:

— Авжеж, щоб не часом!

Каладін повернувся до нього й нахмурився.

— Якби це був король, — додав чоловік, — то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.

Каладін невиразно пригадував це ім’я.

— Він великий князь, так? Дядько короля?

— Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.

Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.

— Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, — сказав старший чоловік. — Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.

— Годі валятися, крєм’ячки! — проревів Ґаз. — Ану підйом!

Мостонавідники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладін зітхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскільки змореним він був.

— Скоріше б назад, — пробурмотів він.

— Назад? — перепитав чоловік із загрубілим обличчям.

— А хіба ми не повертаємося?

Його новий приятель здавлено засміявся.

— Хлопче, ми ще й близько не на місці. І радій, що ми не там. Бо тоді розпочнеться найгірше.

І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули міст, втягли його за собою і знову завдали собі на намуляні, скривавлені плечі. Знову підтюпцем побігли по плато і, досягши протилежного краю, так само опустили міст і навели його через іншу прірву. Армія пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.

І так повторювалося з добру дюжину разів. Між перебіжками їм перепадало трохи відпочити, та Каладін був такий змучений і спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Він заледве встигав віддихатися, як його знову змушували піднімати міст.

Вони мали працювати в темпі. Мостонавідники могли відпочивати, доки армія перетинала чергове провалля, але повинні були надолужити цей час завдяки бігу по плато — поминаючи шеренги солдатів, — щоби добутися до наступної розколини раніше за армію. У якийсь момент новий знайомий із загрубілим обличчям попередив його, що в разі, якщо моста не виявиться на належному місці достатньо швидко, після повернення до табору їх відшмагають канчуками.

Ґаз командував, на чім світ стоїть лаяв мостонавідників, роздавав копняки, якщо ті рухалися надто повільно, але, крім цього, і за холодну воду не брався. Каладін дуже скоро відчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловіка з пошрамованим обличчям. Дивно: раніше він не відчував нічого подібного до інших своїх сержантів. Така в них була робота — лаяти солдатів і, як уже можеш, підбадьорювати.

Однак не це обурювало Каладіна. Ґаз відправив його на завдання без сандалій і жилета. Попри накладені пов’язки, на пам’ять про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тіло настільки задерев’яніє та вкриється синцями, що він навряд чи зможе пересуватися.

Вчинок Ґаза характеризував того як нікчемного задираку. Він міг втратити мостовика, ризикував успіхом цілої операції — і все через хапливу образу.

«От бурепокидьок», — подумав Каладін, скеровуючи свою ненависть до Ґаза на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кілька разів після того, як вони штовхали міст уперед на належне місце, Каладін знесилено падав, більше не сподіваючись підвестися. Та коли Ґаз знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо інакше б Ґаз переміг.

Чому їм доводилося проходити крізь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стільки бігали? Адже вони повинні захищати свій міст, свій вантаж, свою безцінну ношу. Вони повинні тримати на своїх плечах небо й бігти… Вони повинні…

Його свідомість затьмарювалася. Ноги, що біжать. Раз-два, раз-два, раз-два.

— Стій!

Він зупинився.

— Віра!

Він здійняв руки вгору.

— Майна!

Він