Василь Биков - Знак біди

— То що, — невдоволено сказав Новин і опустив руку на стіл. — Хто проти розкуркулення?

Не підводячи голови від столу, ворухнув у повітрі долонею Лявон, і Степанида тоді теж трохи підняла руку.

— Значить, два на два! — розчаровано сповістив Новик. — От так так! А ти, Гончарику? — раптом утупився він у Василя, і Степанида зрозуміла, що хлопець не голосував ні за, ні проти.

— Я утримався, — просто сказав Василь.

— Як це— утримався? — аж стрепенувся Новик і схопився з лави. — Як це — утримався? Ти — комсомолець, демобілізований червоноарміець? Хочеш працювати в червоній міліції і утримуєшся від гострої класової боротьби? То що ж ти — свідомо граєш на руку класовому ворогові? — розгнівано кричав він, сікаючись до Василя. Той тільки моргав гарними, ніби дівочими, очима.

— А якщо я не розібрався!

— Розбирайся! Справа колективізації під загрозою зриву. Комбід наполовину заражений правим ухилом. Сільрада проявляє опортунізм[56]. Актив — самі головотяпи. А він — не розібрався. Три хвилини тобі на роздуми, і щоб ти визначився: за що? За колгоспну політику чи проти колгоспної політики? Визнач своє політичне обличчя.

Степаниду аж трясло, наче в лихоманці, тілові стало нестерпно гаряче, піт котився по спині, відчула: зараз щось вирішиться. Від Василевого голосу залежатиме доля Гужових, а може, й доля колгоспу.

Справді, Василь думав не довше як три хвилини, щось прикинув, нагнувши додолу голову, і його пальці на колінах у синіх галіфе дрібно тремтіли. Новик стояв навпроти, чекав.

— Ну?

— Нехай. Я — за, — вирішив Гончарик і випростався.

Новик круто обернувся від нього до Лявона.

— Все! Прийнято! Більшістю голосів. Оформити протоколом. Гужов Іван підлягає розкуркуленню.

13

Якби-то людині було дано бодай трішечки зазирнути наперед, побачити призначене їй, але сховане за пластами часу, те, що з усією очевидністю відкриється у напливі наступних днів. Та де там! Нічого не може людина дізнатись із свого майбутнього і, бува, радіє з того, що незабаром стане причиною горя, чи плаче над тим, що згодом викличе хіба що усмішку.

Степанида того вечора таки не пропустила лікнепу, і хоч не похвалилася гарно написаними рядками (ніколи вже було бігти на хутір по зошит), зате добре прочитала задане, лишень одного разу збилася на слові, котре тепер частіше за інші лунало з людських вуст: к о л е к т и з а ц і я. «Колективізація, — поправила Роза Яківна, їхня вчителька на лікнепі, й повторила: — К о л е к т и в і з а ц і я! Запам’ятайте всі, як це вимовляється білоруською мовою».

І, звісно ж, вона запам’ятала, як і всі інші, хто був того вечора у нетопленій школі — здебільша парубки та старші люди, що зібралися на лікнеп, і серед них тільки дві жінки — Степанида Багатько і Ганна Багатько, або, як її звали, Анюта. Ні, не рідня — чужі, просто у Висілках півсела було Багатьків, а ще півсела — Недосєки, Гужови, невелика родина Гончариків. Над північ, коли закінчились заняття, вони удвох вийшли зі школи й поволі пішли в кінець Висілків.

Анюта цілий вечір була невесела й, читаючи, робила помилки, Степанида навіть двічі підказувала їй: «До праці всі, хто чує силу, під стяг червоний, вільний стяг!» — але та все одно не запам’ятала. Щось із нею коїлось незрозуміле. Правда, Степанида не мала такого звичаю — лізти з розпитами в чужу душу, вистачало свого клопоту. Однак Анюта сама не втрималася.

— А знаєте, тітко, радість у мене. Тільки не радісно.

— Чому ж не радісно, коли радість? — здивувалася Степанида.

Вони йшли вузькою, укоченою саньми дорогою, вгорі над стріхами видивлялась на все своє сяйливе око повня, густо роїлися зорі; добрячий мороз брав за щоки й пальці — Степанида заховала руки в рукави кожушка, склала на животі. Але було дуже слизько, йшли дрібненькою невпевненою ходою. Щоб не впасти, Анюта взяла Степаниду за лікоть.

— То оце ж, домовилися з Василем Гончариком на Восьме березня побратися. Вчора був, з батьками радивсь увечері.

— Ну то й добре, — сказала Степанида. — Василько хлопець хороший. Кажуть, міліціонером робитиме?

— Еге. Він такий розумний, такий ласкавий...

— Любиш його?

— Ой, тітонько, не знаю, як вам і розказати. Дуже люблю його.

— От і добре. Чого ж тут журитися? Радіти треба.

— Та я й раділа б. Але ж вінчатись не хоче.

— Ото лихо — не хоче! Роблять же тепер комсомольські весілля, без попа. У сільраді запишуться, повиступають — і все.

— Та я ж нічого... Але — батько! — зітхнула Анюта. — Батько не хоче так, без попа. Каже, шлюб нещасливий буде. А я ж не хочу, щоб нещасливий. Я-бо стільки щастя зичу собі і йому, щоб ви тільки знали, тітонько...

— Ат, не слухай ти, Анюто. Від попа щастя небагато. Колись, було, всі у церкві вінчалися, та хіба всі щасливо жили? Охо-хо! А тепер — що там батько! Як ви захочете, так і буде.

— Воно то так. Але ж...

Анюта замовкла, удавшись у свою журбу, і Степанида подумала: як невчасно! Ще заміж не вийшла, а вже журба та тривога, вже сохне дівка. Звісно ж, Анюта не з тих наречених, котрим аби обкрутити парубка. Їй треба ще, аби й іншим коло неї було добре, щоб батько не гнівався, а був задоволений, щоб усе обійшлося гарно й по-людськи. Ну та хіба Гончарик погодиться брати шлюб у попа чи, як колись, справляти весілля із сватами та свахами, дружбами і дружками, питтям ще й цілуванням? Мабуть, йому, комсомольцеві, то не личить.

— Тітонько, може б, ви якось прийшли, попросили батька? Він же вас послухається, — зупинилась раптом Анюта. В її тоненькому голосі була така скруха і водночас така надія, що Степанида швиденько погодилась;

— Ну гаразд... Скажу якось.

Край села вони розійшлися. Анюта повернула стежкою до свого подвір’я, а Степанида пішла дорогою далі — з пагорба вниз, через гостинець, до свого хутора. Вона думала, що, підеш до Ладимира чи ні, все одно по-його не буде — буде так, як погодяться молоді. Тепер такий час настає. Це не те що за царизму, коли без батьків дівка чи парубок не сміли