Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

довгий коридор. Брязкотіння переслідувача не слабшало, але й Томас не втрачав темпу.

Він біг і біг, і серце вже було готове вискочити з грудей. Глибоко вдихаючи, він намагався наповнити легені киснем, хоча чудово розумів, що довго така шалена гонка тривати не може. І думав: а чи не легше зупинитися й битися — та й по всьому?

Він завернув за ріг — і став як укопаний. Важко сапаючи, Томас прикипів очима до видовища попереду.

Встромляючи шпичаки в кам’яну долівку, просто на нього котилося три грівери.

Розділ 21

Обернувшись, Томас побачив, що перший грівер теж наближається, тільки трохи повільніше, і, наче глузуючи, стискає і розтискає залізні кліщі.

«Знає, що мені гаплик», — подумав Томас. Після стількох зусиль він зрештою потрапив у облогу гріверів. Все скінчено. Не встиг і тиждень закарбувати в пам'яті, як життя обривається.

Охоплений горем, хлопець прийняв рішення. Без бою він не здасться.

Оскільки сутичка з одним чудовиськом — це краще, ніж з трьома, він помчав назад — просто назустріч гріверу, який переслідував його від самої Брами. На якусь мить почвара завмерла і навіть перестала ворушити пазурами, наче сторопівши від нечуваної зухвалості. Помітивши, що чудовисько пригальмувало, Томас з криком кинувся вперед.

Та грівер умить ожив: вистромивши шпичаки, він покотився, готуючись зіткнутися з супротивником. Помітивши, що монстр знову рухається, хлопець мало не зупинився — вмить випарувався спалах божевільної відваги, — але все-таки продовжив бігти.

Коли до зіткнення залишалася секунда, за яку вдалося в усіх подробицях роздивитися металеві шпичаки, хутро і слизьку шкуру чудовиська, лівою ногою Томас щосили відштовхнувся від долівки і сторчголов пірнув праворуч. Не в змозі впоратися з інерцією, грівер затрусився всім тілом і буквально став дибала, щоб зупинитися, — Томас зауважив, що тепер він рухався значно спритніше. Блискавично розвернувся з пронизливим металевим скреготом і приготувався атакувати жертву. Та шлях до відступу вже був вільний.

Томас схопився на ноги і побіг назад коридором, а його переслідувало відразу чотири грівери. Він не зупинявся, але, судячи зі звуків, грівери його наздоганяли. Томас біг з останніх сил, намагаючись не думати про те, що смерть у пазурах чудовиськ — лише питання часу.

І раптом, коли він здолав ще три коридори, з-за рогу до нього метнулися дві руки і ривком втягли в прохід. Від страху в Томаса мало не вистрибнуло з грудей серце; він спробував опиратися. Але, зрозумівши, що його схопив Мінхо, припинив брикатися.

— Що…

— Мовчи й бігом за мною! — крикнув Мінхо, вже тягнучи Томаса за собою, ще той і на ноги толком не зіп’явся.

І миті не роздумуючи, Томас рвонув за товаришем. Вони бігли Лабіринтом, звертаючи в нові й нові коридори, — видно було, що Мінхо напевне знає, що робить і куди біжить, бо жодного разу не зупинився поміркувати.

Завернувши за черговий ріг, Мінхо спробував заговорити, жадібно хапаючи ротом повітря.

— Я побачив… як ти вправно пірнув… там, у коридорі… й у мене виникла ідея… нам треба протриматися ще трохи…

Томас уважав за краще не розпитувати, щоб не засапатися, і мовчки мчав за бігуном. Не треба було озиратися, щоб зрозуміти: грівери швидко наздоганяють. Томасове тіло було однією суцільною раною, ноги відмовлялися продовжувати нестримну гонку. Та він уперто біг, сподіваючись лише на те, що серце нагло не припинить качати кров.

Хлопці проминули ще кілька поворотів, коли попереду Томас побачив щось незрозуміле. Щось… неправильне. А слабке світло, яке випромінювали переслідувачі, лише підкреслювало неймовірність того, що постало перед очима.

Коридор не упирався в чергову стіну.

Попереду була темрява.

Томас примружився, силкуючись зрозуміти, що ж воно таке, а хлопці бігли просто в темряву. Здавалося, обидва мури обабіч закінчуються небом. Виднілися зорі. Наблизившись, Томас нарешті збагнув, що то за отвір: Лабіринт закінчився.

«Як? — здивувався він. — Як після стількох років пошуку нам з Мінхо так легко вдалося знайти вихід?»

Мінхо немов прочитав його думки.

— Не радій, — ледве промовив від утоми він. За кілька футів до того місця, де коридор обривався, Мінхо зупинився і, виставивши руку, перегородив Томасу дорогу. Томас пригальмував і обережно підійшов до місця, де Лабіринт закінчувався небом. Брязкіт гріверів чувся дедалі гучніше, але цікавість узяла гору.

Хлопці справді опинилися біля виходу з Лабіринту, але, як і сказав Мінхо, радіти не було сенсу. Хай куди переводив Томас погляд — угору, вниз, ліворуч або праворуч, — він бачив тільки небо і мерехтливі зорі, наче стояв на краю всесвіту. Картина водночас була і страшною, і чарівною. На мить у нього запаморочилося в голові, й він відчув слабкість у колінах — заледве встояв на ногах.

На обрії займалося на світ, небо світлішало на очах. Томас дивився мов заворожений, не розуміючи, як таке може бути. Здавалося, ніби спершу хтось побудував Лабіринт, а потім навіки-віків поставив його ширяти в порожнечі.

— Не розумію, — прошепотів Томас, не впевнений, чи Мінхо його почує.

— Обережніше, — відповів бігун. — Ти будеш не першим шлапаком, який полетить зі Стрімчака, — він схопив Томаса за плече і кивнув назад, углиб Лабіринту. — Ти нічого не забув?

Досі Томас уже чув слово «стрімчак», та його асоціації відрізнялися від того, що він побачив. Безкрає чисте небо ввело хлопця в якийсь гіпнотичний ступор. Він мотнув головою, змусивши себе повернутися до реальності, й озирнувся на гріверів. Вони були від глейдерів усього за дюжину ярдів і рухалися на диво швидко.

Ще Мінхо й не встиг нічого пояснити, як пазли склалися.

— Ці тварюки небезпечні, — сказав Мінхо, — та водночас тупі як баняк. Стій тут, біля мене, обличчям до…

— Я зрозумів. Я готовий, — урвав він товариша.

Вони поволі відступили назад до самісінького краю прірви і стали в центрі коридору впритул один до одного, обличчям розвернувшись до гріверів. Усього декілька дюймів відділяли їх від