Жанна Слоневська - Дім з вітражем

class="book">Я повернулася до салону, сіла за стіл, поклала собі на тарілку маринованого перцю. Мені хотілося шампанського, яке пили дорослі, я попросила Маму дати мені скуштувати.

— Загадай бажання. Коли вперше що-небудь пробуєш, завжди треба загадувати бажання, — шепнула вона, подаючи мені свій фужер.

Тільки одне бажання — це має бути щось дійсно видатне і велике. Одужання Аби? Щасливе кохання? Розпад Радянського Союзу?

За столом обговорювали новини — з заводу, де дядько був заступником директора, з лікарні, де тітка була медсестрою.

Мимохідь виникнула тема двох олійних пейзажів, які віднедавна з’явилися на стіні салону, — усі їх хвалили.

— Як на мене, вони надто похмурі, їм не вистачає легкості та повітря.

На цих словах повисла важка мовчанка, а мене обійняв сором, може, тому, що Аба сказала це з повним ротом, чи тому, що тут ніхто не був схильний вважати її експертом.

— Зрештою, можливо, я помиляюся… Справді симпатичні картини!

Тепер мені було соромно, що вона так легко здається. У цьому домі вона часто ставала податливою і невпевненою. Я уважно придивилася — вона не пасувала до тутешніх кришталів, меблів і жінок, хоча якраз на цих жінках були значно помітніші сліди зношеності: глибші зморшки і рідше волосся, проте Абі бракувало їхнього штучного блиску, що його вони вдягали на себе з нагоди урочистості, а потім вішали назад у шафу разом з одягом. Вона ж була така, як і завжди, у своєму поношеному німбі, у своїй неідеально випрасуваній сукні.

— Я хотів би виголосити тост за шановну дружину ювіляра! — вигукнув хтось. — За вірну супутницю по зброї, товаришку довгих повоєнних років. За твоє здоров’я, Машо!

Я непомітно повернулася до спальні.

У своїй шкатулці Аба тримала папери, малюнки і листи, які часом мені показувала, але дуже стежила, щоби після цього замкнути її на ключ. Що тримала тітка у своїй — я не знала. Обидві шкатулки походили з дуже давніх часів, коли дядько-солдат і тітка-санітарка визволяли від фашистів спочатку російські міста, потім українські, а потім Львів і Краків. Причому Львів їм так сподобався, що вони вирішили оселитися тут назавжди, і дядько запросив до себе молодшого брата, мого майбутнього дідуся. Та тільки до дідуся в Аби був Шопен. І він був частиною Польщі, тієї, яка після війни спокійнісінько собі існувала у Львові — хто ж бо міг так відразу повірити в незмінність перенесених кордонів? Чоловіки і далі ходили в капелюхах і цілували руки жінкам, ксьондзи служили меси, а замість Леніна головний променад прикрашав бронзовий Собєський, якого прибульці зі Сходу мали за Хмельницького. У ті післявоєнні роки Аба розшукала свого далекого родича, професора медицини з бездоганними манерами, який мешкав у гарній віллі на Кастелівці. Їхнє спільне прізвище було рідкісне, дівчина — вродлива і безмірно віддана справі повернення до витоків, тож професор почав запрошувати її до себе на зустрічі з людьми культури та мистецтва. На одній із них вона познайомилася з Шопеном — не знаю, як той називався насправді, з обмовок і натяків я знала лише те, що він був піаністом і мав видатний профіль. Пізніше він виїхав на Захід, усунувши себе зі Львова, як і його мінлива батьківщина. Абу вони зі собою не взяли.

— За здоров’я! За здоров’я! — гукали гості, піднімаючи келихи, а збентежена тітка дивилася вниз і наповнювала їхні тарілки. Я трохи постояла у дверях салону, а тоді перейшла до кухні. Тут чаїлися великі тарелі з черговими делікатесами: домашніми пельменями, нарізаною печенею, картопляним пюре, шніцелями, а також велика каструля борщу. На шафах на недосяжній для мене висоті ховали те, на що треба було чекати найдовше: вафельний торт, рогалики з рожею, трубочки з вершковим кремом, пісочні тістечка і великий, багатошаровий горіховий торт, загорнутий у фольгу. З вікна кухні було видно трамваї, які бігли вниз по вулиці Леніна, услід за ними мчали танки: спершу той, яким дядько їздив у молодості, а потім той, що стояв під будинком на постаменті. Я відчинила дверцята білої шафки, на найвищій полиці стояв рядок алебастрових слоників, гладеньких і гарнюніх. Вони були розставлені за ранжиром, від найбільшого до найменшого; я швидко змішала їхні лави. Поруч із шафкою я побачила електричний самовар, підняла кришку — всередині було повно води з білуватими смугами.

Я вийшла на коридор. Скляні дверцята однієї з шаф були відчинені, поруч стояла мама і щось читала. Я сіла коло неї, взяла журнал «Работница», якийсь час ми обидві мовчки перебігали рядки очима. Із салону долинала єрихонська труба голосу Фіолетової — вона розповідала про школу, в якій працювала; «лупить дітей лінійкою по руках» — подумала я. Її чоловік, тендітний брюнет, рідко піднімав голову з-над тарілки і висловлювався тільки тоді, коли це здавалося дійсно неуникненним. Від Мами я знала, що він був високопоставленим працівником КДБ.

— Просимо на другу страву!

Ми повернулися до салону. Там було задушливо і гамірно, обличчя гостей поробилися червоні, хтось уже встиг розлити вино на скатерку і засипати пляму сіллю. Дядько ходив навколо столу і жестом досвідченого тамади наповнював келихи, на його сорочці під пахвами більшали мокрі плями.

— За мирне небо над головою!

«Дзень-дзень» — стукалися кришталеві келихи. «Мир — понад усе», — часто повторювали на цих прийомах запрошені гості, передусім ті, що пережили війну.

— За те, щоб ніколи більше не повторилося пекло війни!

«Мир — звичайно, але не ціною свободи», — говорив Абі Шопен, старший брат якого визволяв Львів пліч-о-пліч із дядьком Олексієм, однак у них не було шансів познайомитися. Дядько не встиг побачити біло-червоний прапор над ратушею, бо він провисів там дуже недовго. А Шопенового брата разом із іншими аківцями[1] дядькові командири обдурили, роззброїли і кинули в одну з катівень НКВС. У Шопена залишився від брата тільки портрет на письмовому столі.

Гарячі страви подавали у тарілках із гарного порцелянового сервізу з ніжними трояндами. Я, мов той партизан, відбивала атаки їжі,