Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

зацікавлено розглядала їх: он ті, напевне, — мавки, як і ці дві, а ті, схоже, — водяниці або русалки. А хто ж оті троє у червоних чобітках, що на гілках розсілися? Приплентались дві бабуні з руками, схожими на сухе гілля, і злими довгоносими обличчями, а за ними — молодші жінки, такі ж непривабливі, навіть страшні, у коричнево-сірому лахмітті. «Може, то кикимори?» — подумала Марічка. З’явилися дідки, мабуть, лісовики, але роздивитися їх було непросто, так вправно вони ховалися між трав і кущів, хоч ніби й не ховалися. Парубки тут були також різні, і привабливі, з пишними кучерями, у розшитому різнокольоровим листям вбранні, і неприємні, у мокрому одязі, у водоростях, замотані риболовецькими сітями. Були й дітки, але вони виявилися зовсім не схожими на потерчат, про яких говорять у казках. Ця малеча не дуже відрізнялася від звичайних людських дітей, так само бігала по галявині, усіх зачіпаючи, і зацікавлено зупинялася біля гостей — Марічки й дракона.

Тварин і птахів тут було не злічити. Аж раптом галас і різноголосі співи припинились — і в цілковитій тиші на галявину зайшов Зелений Лісовий Король. Це був величезний дядько з зеленою бородою і веселими зеленими вусами. Його невеличкі меткі оченята сміялися. Вбрання Короля спліталося з різноманітних гарних і духмяних рослин.

— Ну хто тут до нас у гості завітав? — поцікавився Король, сідаючи на трон. Марічка відчула, що трави відпустили її ноги, і ступила кілька кроків до трону.

— Я… ваша величносте, моє ім’я Марія. Я думаю, мені не варто сподіватися, що ви не чули про мене. Я — дівчинка з Реальності.

Щойно вона це промовила — як галявина загуділа безліччю голосів. Тут можна було почути і подив, і обурення, і радість, та найбільше — просто шалену зацікавленість, адже навряд чи хтось тут знав, що може принести до Королівства Маріччин прихід, проте більшість знали, що це диво — дівчинка з Реальності — десь є.

Один суворий погляд Короля змусив усіх принишкнути. Марічка провадила далі:

— Мені необхідна ваша допомога, адже лише Вищі можуть мандрувати між світами. Могли б ви перенести мене в мій рідний світ, що тут зветься Реальністю?

— Я міг би, звісно, — замислено промовив Зелений Король. — Але хтозна, чи зроблю це. Йди-но сюди, Марічко.

Дівчина несміливо підійшла близько до Короля, він нахилився і промовив їй у саме вухо:

— Якщо мені ніхто не заважатиме, то я перенесу тебе до твого світу! — потім він сів знову прямо і вигукнув: — Три дні гуляємо! А на четвертий день я повідомлю про своє рішення! Королівський обід для гості!

Тієї ж миті посеред галявини виріс стіл із живих переплетених гілок, і лісові мешканці взялися носити на той стіл усі їстівні дива цього Королівства. Король поглянув на Кульбабку, ніби лише зараз його побачив, і мовив:

— Відпустіть нарешті цього дракона. Та подбайте про нього, рани полікуйте.

Далі він замислено сидів на своєму найвищому місці і з посмішкою дивився на всі приготування.

Ще не доводилося Марічці так гуляти три дні підряд. Спала вона зовсім потрошку, бо до пізньої ночі лісовий народ співав пісні й веселився. Смачна їжа з’являлася ніби сама собою. Поїли, подрімали під тихі наспіви і побігли всі на річку — плавати, грати у всілякі жваві ігри, потому — обід, знову пісні і таємничі старовинні казки, гойдання на сплетених вербових гілках…

Марічка прокинулася на четвертий день, і їй здалося, що хтось сидить на пеньку ліворуч, але коли вона озирнулася, то нікого не побачила. Може, Перелесник? А може, видіння, гра уяви спросоння. Вона пройшла повз сплячих підданих Зеленого Короля і з півгодини шукала того дуба, де, як їй казали, ховався вхід до Королівського палацу. Велике дупло темніло у двох метрах над землею. Це і був вхід. Марічка постукала по стовбуру дуба і гукнула:

— Я мушу побачити його величність!

Вона очікувала, що зараз вигляне з дупла охоронець, але Зелений Король визирнув сам, махнув Марічці рукою і знову зник у дуплі. За мить він виріс прямо з-під землі, неначе великий гриб.

Марічка привіталась і запитала:

— То я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Ходімо, — відповів Зелений. Вони вийшли на берег озера. Король взяв Маріччину руку і зосереджено промовив: — Мандрівка не з легких. Ти готова?

Дівчина кивнула. І світ навколо почав змінюватися. Ще нічого не зникло і не з’явилося нового, але ліс і озеро стали схожими на марево, на відображення у помутнілому дзеркалі. Раптом звідкись долинув голос:

— Ще є шанс відмінити перенесення.

Марічка впізнала цей голос. Зображення навколо знову стало чітким.

— А ти не міг з’явитися раніше? — сердито поцікавився Зелений Король. Вогонь сидів неподалік на пагорбі і спостерігав. Марічка не могла повірити, невже все марно? Їй вже було байдуже, що нахабно поводитися з Вищими — дуже небезпечно. Вона вигукнула:

— Я думала, Зелений Король — найкращий, порядний. А ви знали, що Вогонь з’явиться, і чекали на нього? То видали б мене йому з самого початку! Навіщо були всі ці три дні розваг? Чи, може, намагалися для чогось затримати мене тут? Напевно, Вогонь був дуже зайнятий і йому було не до мене!

Зелений похмуро дивився на Червоного Короля. На Марічку, схоже, він взагалі не звертав уваги. Нарешті промовив крізь зціплені зуби:

— У тебе було три дні. Але ти дочекався миті, коли і ця дівчинка, і я сам повірили в те, що їй вдасться нарешті повернутися додому.