Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

закріпити на бамбуковій щоглі рогожовий парус. Вони до того поринули в роботу, що й не помітили пас. Капітан зупинився й стежив оддалік, а я підійшов ближче. Тубілець, який перший побачив мене, так перелякався, що впустив рогожу й упав на пісок. Інші двоє зіщулились у човнах, витріщили на мене очі й тремтіли, наче я був якесь страховисько, що от-от накинеться на них і проковтне.

— Тауо-ала, — привітався я.

Слова «тауо-ала» власне означали «приємної праці», але можуть означати і побажання щасливого полювання, і навіть приємного апетиту. Тубільці племені бома вживали їх в усіх випадках. Я вирішив перевірити, чи однаковими мовами говорять племена бома і занго. Підійшовши до тубільця, що уткнувся носом у пісок і не наважувався підвестись, я сказав:

– Ілан! Встань!

Він зразу ж схопився на ноги, але все ще тремтів. Інші в човнах теж підвелись.

— Каа ну! Іди сюди! — звернувся я до першого.

Тубілець зробив крок і застиг на місці. Я підійшов ближче к подав йому порожню консервну банку. Бідолаха не знав, що з нею робити. Він тремтячими руками взяв її. але весь час не зводив з мене переляканих очей. Я дав по одній і іншим двом. Тоді ще почепив на Шию кожному по разку намиста. Той, що стояв на піску, обережно перебирав намисто, недовірливо поглядаючи на мене. Мабуть, ніяк не міг повірити своїм очам, що ця «коштовна» річ належить йому.

— Тацірі? Гарна? — запитав я.

— Тацірі… — ледь чутно пробелькотів він.

Судячи з того, як сяяли очі тубільців, намисто їм і справді дуже сподобалось. Ще б пак! Адже досі вони робили намисто тільки з черепашок і зубів тварин. А таке яскраве — сине, зелене, жовте, червоне — їм і не снилося! Але найефективніші сюрпризи я зберігав на кінець, коли тубільці досхочу намилуються консервними банками та намистом.

Капітан стояв кроків за десять од нас, тримаючи гвинтівку напоготові, — «на всяк випадок», як він сам говорив.

— Ну як, здається, нічого? — обізвався він.

— Краще не може й бути, — відповів я. — Тепер можете підійти до нас… Тільки… коли б не перелякалися гвинтівки й не повтікали.

— Гвинтівка навряд чи стрілятиме, — сказав капітан.

— Чому?

— Патрони намокли.

Не знаю, чи наважився б я підійти до дикунів, коли б знав заздалегідь, що патрони мокрі. Адже Лахо з Габоном наговорили мені про це плем'я такого, що від однієї згадки волосся стає дибом. Та ми й самі мали змогу переконатися, що вони мають рацію… Але тепер боятися було нічого. Ці троє дикунів з захопленням милувались намистом і аж ніяк не скидались на жахливих людожерів.

— Як тебе звуть? — запитав я в того, що стояв на піску.

Це був старий зморшкуватий чоловік з сивим зваляним волоссям, що клоччям звисало на всі боки. Над ліктем лівої руки в нього червоніла глибока жива рана, можливо, від списа чи від якоїсь іншої гострої зброї.

— Гахар, — відповів він.

— А тебе? — звернувся я до іншого тубільця. Цей був набагато молодший за першого, з буйним пушистим чорним волоссям, яке аж блищало проти сонця, мов намазане дьогтем. Величезний гребінець, що стирчав над лобом, здавався козирком.

— Таной, — відповів юнак.

Третього, низького й худого, з маленьким обличчям, звали Індалом.

«Гахар» — значить птах, «таной» — дерево, а «індал» — папуга. Я й раніше помічав, живучи серед племені бома, що тубільці називають своїх дітей іменами, які означають назву дерев або тварин.

Витягши з кишені портсигар і запальничку, я взяв цигарку й припалив. Тубільці дивились, ошелешені. Вони вперше в житті бачили запальничку і навіть не гадали, що вогонь можна добувати так швидко й просто. Це для них було справжнім дивом, громом з ясного неба.

Я погасив запальничку й підніс портсигар Гахарові, але старик одступив назад. Тоді я сам подав йому одну цигарку. Клацнула запальничка, і Гахар знову відступив.

Біля човна догоряло кілька головешок. Старий тубілець пішов і припалив од них. Індал з Таноєм теж узяли по цигарці і теж припалили від головешки.

Я сів на пісок і запропонував тубільцям теж сісти. Вони несміливо посідали навпроти. Літні чоловіки підігнули ноги під себе, а Таной став трохи осторонь навколішки.

— Каа ну, — сказав я, і він зараз же підсунувся ближче.

Їхня мова була майже така, як і мова племені бома. Відрізнялись тільки деякі слова, проте це не заважало нам розуміти один одного.

В кишені в мене залишалося ще одно «диво» — останнє. Витягши маленьке дзеркальце, я подав його Гахарові. Углядівши в ньому самого себе, він аж одсахнувся: не стільки від переляку, скільки від несподіванки. Мабуть, йому не раз доводилося бачити своє відображення в калюжах, але так ясно — ніколи. Дзеркальця справили на тубільців ще більше враження, ніж консервні банки, намисто, цигарки й запальничка, а всі «дива» разом так ошелешили сердешних, що вони тепер тільки очима лупали.

Я попросив у них човен. Гахар дозволив узяти, який мені сподобається.

Ми пішли до стоянки. Я знову звернув увагу на те, що човни були видовбані з суцільного стовбура. На деяких з них посередині стирчала бамбукова щогла, а на щоглах замість паруса висіла рогожа. Ніс і корма човнів були довгі й загнуті вгору, мов полоззя саней. До бортів більших човнів були поприв'язувані довгі розколоті навпіл колоди, від яких судно було стійкіше. Мої очі зупинились на чималому човні — і Гахар з Таноєм та Індалом