Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

тут збрешеш, коли з хазяйськими грішми в руках спіймали? Пан прокинувся і сказав, що віддасть хлопчиська варті, а малюк розгубився з переляку й закричав, нехай, мовляв, віддає, він тоді стражникам і розповість, що пан Наоб дітей у мішках у підвалі ховає!

На цьому місці Інтар перебив зопрілого від спогадів Ренні:

— Ти що, зовсім дурень, так? Навіщо ти йому це казав?

Малюк сердито глянув на нього:

— Подивився б я на тебе! Це зараз я теж розумний, а тоді, знаєш, як страшно було! Забур цей плечі стискає, Наоб очима свердлить… А в підвалі вони… Й інші мішки, нерозв'язані ще…

— Ну, вибач… — Інтар усвідомив, що бовкнув дурницю.

— Вибачаю… Ну, потім Наоб, як зрозумів, що я бачив, так і мене в такий самий мішок. Щоб я не брикався, він у мене якусь гидоту влив… Я сам не знаю, чому вони мене першого повезли на корабель… А зі мною ще якийсь вантаж в інших мішках.

— Вочевидь, вони вирішили швидше забрати тебе туди, звідки ти б уже точно не втік би, — зауважив Едрин.

— Напевне, — погодився малюк. — А потім усе трапилося так, як я Інтару розповідав: і як розв'язався, і як утік…

— Він нам із Айхамом у всьому зізнався наступного ж дня по тому, як я повернувся від Сорота, — додав Едрин. — І будинок Наоба вказав.

— Ну, а збрехав ти мені навіщо, Ренні? — не зрозумів Інтар. — Такого понавигадував…

Малюк знизав плечима:

— Я боявся.

— Чого?

— Ну, що ти мене варті здаси… Раптом понадієшся, що Наоб за мене винагороду дає…

— Дурень! — із серцем заявив Інтар.

Ренні голосно засопів:

— Це я тепер знаю, що ти не такий. Ти свій… А тоді…

— Ясно, — Інтар махнув рукою. — Все, у мене запитання скінчилися.

— А раз так, давайте вечеряти! — запропонував Едрин.

Хлопчаки охоче закивали.

— Інтаре, постав воду для відвару, — попросив Сорот.

Хлопчик узявся був виконувати прохання, але виявив, що великий глек спорожнів.

— Зараз. Я тільки по воду збігаю. Я швидко.

Він схопив глечика й побіг униз, до колодязя. І вже коли витяг намертво приклепане до ланцюга цебро та почав із нього переливати воду у свій глек, помітив неподалік знайому постать.

— Агов! — замахав він руками. — Гей, Ариме!

Маленький жебрак підбіг до Інтара. Він кульгав і тримався за бік, на обличчі підсихали сльози, але хлопчина вже посміхався…

— Ой, Інтаре! Тебе останнім часом зовсім не видно. Де тебе носить?

Дійсно, після повернення хлопчиськові рідко вдавалося вибрати час, щоб побачитися зі старими друзями. То в трактирі був зайнятий, то в гончаря, то в Сорота, Арим же з Дангеном теж не валандалися без діла. Востаннє Інтар бачився з обома днів зо п'ять тому, та навіть побалакати до пуття приятелі не встигли: він квапився повернутися в шинок, на Дангена чекали вдома, Арим не хотів пропускати найбільш «рибні» вечірні годинки…

Зараз Інтар із подивом дивився на друга:

— Що з тобою? Побився?

— Ну, майже… — Арим знову потер бік. — Тобто… Зранку на звичних місцях не клювало, я на базар пішов, почав просити… А якісь два недоумки, здорові вже, років по дванадцять, усі такі з себе домашні хлопчики, почали в мене камінням шпурляти. Там ще їхній татусь був — так він їх тільки під’юджував: женіть, мовляв, геть брудного жебрака. І люди навколо іржали та потакували. Вони мені каменем у бік заїхали, боляче…

— Ребро зламали? — перелякався Інтар.

— Ні, не думаю… Я раз ламав кістку, там такий біль був, що ні встати, ні сісти… А тут стерпно, але ось, дивися… — він задер латану й не надто чисту сорочку та показав Інтару здоровенного синця.

— О-го… Тварюки!

— Ось бачиш… І в мене ніякої здобичі… — Арим шморгнув носом.

Інтар не довго думав.

— Ходімо зі мною. Попоїси, зігрієшся, холодного до боку твого прикладемо.

Арим закліпав:

— Куди це? Агов, та це ж будинок, де Сорот живе. До нього, чи як?

— Атож. Там із нами ще один парубок, Едрин, і хлопчисько, Ренні. Вони мої друзі! Ми… е-е… дещо святкуємо. Там стільки всякої смакоти — й окіст, і пироги! Едрин привіз! Ходімо, поїси з нами! — Інтар за руку потяг Арима до будинку, забув навіть про глечик.

Маленький жебрак спробував був пручатися:

— Стривай, а що вони скажуть? Друзі твої… Притяг не знати кого, вони ж бо мене не знають, і Едрин цей хіба захоче їжу ще й на мене витрачати? Не треба, Інтаре, адже виженуть втришия…

Але Інтар не відпускав його руки, примовляючи на ходу:

— Все це дурниці! Я скажу Едрину й Ренні, що ти мій друг, ось побачиш, вони тебе не проженуть! І Сорот же тебе добре пам'ятає! Вони радітимуть тобі, повір!

Ариму чогось не надто вірилося, він барився, бурмотів, що «як же так, я ж їм ніхто, мене не кликали…» Але Інтар тільки посміхався, мотав головою й уперто вів друга за собою — туди, де на них чекали тепло й світло, смачна їжа й радісний сміх.

Туди, де всі були — свої.

Частина II
ХТО, ЯКИЙ, КОТРИЙ