Андрій Любомирович Войницький - Новини

— З випадінням бензольного кільця,— туманно прорекламував зілля Саша.

— І я хочу збадьоритися! — повідомила краса Вероніка і якось обнадійливо подивилась на Сашу.

— Збадьоримось! — підморгнув той.

Вероніка хіхікнула. Ніч обіцяла бути цікавою.

Страшенний амплітудний удар ліктем згори вниз миттєво зносить Сашу в простір між круглим столиком і дірявим від кальянного вугілля диванчиком. Пакетики з білим порошком, гроші, срібні пластинки фольги, розфасовані чеки — все розлітається до бісової матері, мов золоті сольдо з Буратіно, якого трусить кіт Базиліо.

У ту секунду я забуваю все, що було до. Цей ідеально поставлений удар зачаровує мене своєю довершеною красою, не можна було чекати такого від зовсім юного дрища, майже підлітка. Удар прекрасний. Це й не удар навіть, а витвір високого мистецтва — Маргарита Терезія Іспанська від маестро Дієго Веласкеса. Такому удару хочеться вклонитись.

— Ну шо, гандончик, ще смішно?

Якась частина розуму, що відповідає за надсвідоме, за культурні звитяги людства, ще насолоджується ударом, що збив Сашу, наче потяг на переїзді. Але вона вмить меншає, стає цяткою, розчиняється в жахітті, і все стає швидким, диким, червоним. Інстинкт, небезпека, смерть! Рука сама хапає відкорковану пляшку шампанського з чужого столика, якісь дівчата зойкають, шампанське заливає мені штани, поки я спостерігаю, як моя рука б’є ззаду по стриженій скроні автора чарівного удару. Шалено лупить музика. Натовп танцює.

І відразу мені прилітає звідкілясь збоку. Відчуття залізного, важкого, твердого, ніби гепнули молотком. Якимось дивом залишаюся на ногах. Усе пливе. Крики! Дзвін! Встигаю прикритися від другого удару — міцний кабанчик у футболці «Security», той самий, що не пускав нас у клуб, гатить мене, як боксерську грушу. Пропускаю прямий в ніс, ллється юшка, падаю на чужий столик, перевертаю кальян, посуд, люди зіскакують. Вереск! Біль! Дзвін! Біль! Я на підлозі! Мама, я на підлозі! Заб’ють! Зараз замісять, як тих «байкерів»! Повзу. Двома ривками жил відповзаю. Чужі ноги... Летить нога!

Не б’ють. Чому не б’ють? Встати! Це перше. Встати, поки є можливість. Потім не дадуть! Вставай! Не б’ють мене, тому що б’ють Сашу. Аж ні, Саша ще й відбивається!

— Зара ми тебе навчимо, муділа!

Вереск! Дзвін! Кейт Федер співає «Good bye». Кабанчик і той дрищ, якому належить авторство дивовижних ударів ліктями, обступають Сашу. Раптом якийсь кремезний неголений чолов’яга, що недавно підходив до нашого столику, вступається на нашому боці. Він б’є дрища кулаком у вухо. Саша махається з кабанчиком. Підлітають Артур і Вася, останній охоронець, якого ще Артур наймав до клубу. Вони нікого не б’ють, але намагаються всіх розняти, що дає нам час оговтатись. Дрищ махається з неголеним чолов’ягою, і перевага щось не на боці останнього, хоча той більший. Охоронець Вася висне на кабанчику ззаду, дрищ встигає відмахнутися від чолов’яги і скинути Васю, але тут же отримує від Саші непоганий прямий у голову. Я вже на ногах! Я на ногах, це поки головне...

І тут наспівають вони — молоде воїнство в зручному вільному одязі, в чорних футболках «Security», їх уже п’ять-шість, дужі хлопці у віці від вісімнадцяти до двадцяти п’яти, саме бійцівський вік. Лише пізніше я дізнався, що всі вони займаються тайським боксом в одному залі, але вже в той момент я згадав «байкерів» і зрозумів, що так просто вони нас не відпустять. Ми не відбудемося парою потиличників, не скажемо: «Вау-вау, хлопці, ну досить!», вони не зупиняться. З сили й жорсткості цих ударів, у кожен з яких, наче сірники в коробку, були вкладені дні, місяці, роки спарингів, змагань, тренувань, з безповоротності цих страшних ударів було очевидно, що треба будь-що втриматися на ногах, інакше гаплик. Ці хлопці не лякали, не виводили з залу, заломивши тобі руку, не погрожували, не домовлялися і, тим більше, нікого ні про що не просили. Вони гасили. Миттєво, вміло, підло, діловито і невиправдано жорстоко.

У той момент я ще й гадки не мав про репутацію цих хижаків, не знав, за що їх прозвали «пітбулями», не знав, що вони вбили людину в нічному клубі «Еско-бар» і якимось чином уникли кримінальної відповідальності. Вони працювали в «Ескобарі» до «Вегаса», їх спеціально запросили туди, бо у тому клубі та у тому районі не хотіла працювати жодна харківська охоронна структура. Там кожну ніч йшли розбірки. Авторитети напивалися і починали з’ясовувати, хто з них є найавторитетнішим. Але з’явилися «пітбулі», і за тиждень в «Ескобарі» вже ніхто не бикував, усі зробилися ввічливими та законослухняними. У «пітбулів» був єдиний дієвий рецепт вирішення всіх спірних питань — вони спочатку гасили, а потім розбиралися, що й до чого. «Там багатьом жосткім тіпчікам попрописували черепно-мозкові»,— казав мені пізніше Саша.

Але тоді я всього цього не знав.

Артур самоусунувся. Вася отримав у голову, деморалізувався й втік. Ніхто більше не ризикував нас захищати, хоча півгодини тому біля нашого столика яблуку ніде було впасти від «друганів» і «братанів», що шикувалися за «дур’ю» майже совковими чергами. Всі вони розчинилися в пульсуючій темряві клубу. Кейт Федер співала «Good bye», заміксований зі скаженим австралійським дабстепом.

Двоє опричників тим часом шматували добровільного Сашиного захисника, як справжні молоді й розлючені «пітбулі». Їхні руки, ноги, лікті й коліна працювали узгоджено та чітко, наче механізми добре змащених металообробних верстатів. Неголений чолов’яга вже