Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Здаля, мов відлуння вітру, чуються вибух, зойки, шум важких пересувань, плач дітей. Де це насправді — десь у вечірній далині чи в головах цих двох диваків?

Хтозна — неможливо дізнатися правду.

Коли Айнштайн нарешті підводить голову, по його обличчю течуть сльози.

Айнштайн. Я не зробив нічого поганого… але пробачити собі не можу!

Волоцюга. А хіба в Бога був вибір, коли він створював світ?

Під променями боязкого сонця Волоцюга й О’Ніл зустрічаються на березі озера.

Цього разу звична добродушність Волоцюги притьмарена розпачем. Він блідий, нашорошено роззирається, ніби змучений якоюсь гризотою.

О’Ніл. Маємо точні дані: росіяни змайстрували атомну бомбу. Підірвали її в пустелі, аби подратувати нас[7].

Волоцюга. Я вже про це читав.

О’Ніл. Ми впевнені: Америкою гасають шпигуни. Бо як інакше, скажіть мені, більшовикам поталанило б зробити бомбу?! Певна річ — вони викрали наші креслення!

Волоцюга. Але як таке могло статися?

О’Ніл. Можна скільки завгодно підвищувати засоби безпеки, збільшувати кількість охоронців, зводити мури, пускати огорожею струм — але що завадить фізикові передати ворогу формули? До того ж, можна використати жінок…

Волоцюга. Жінок?

О’Ніл. У росіян увійшло в звичку надсилати красунь, щоби ті зваблювали впливових чоловіків і збирали інформацію. Докторові Айнштайну постійно підсилають таких панянок — його часом заносить не лише думками до зірок, а й головою у подушку.

Волоцюга. Трясця! Ми з вами все переплутали! Не треба бути шпигуном, треба, щоб за тобою стежили… (Схоплюється.) Ви хочете, щоб я повірив, буцімто він нашіптує їм формули на вушко!? Ви що, звинувачуєте його у зраді?!

О’Ніл. Зрадником стати нескладно — достатньо пристрасті. Візьмімо, скажімо, вашого любого Айнштайна: після Хіросіми і Нагасакі він вичавив із себе стільки жовчі! Кричав, що у Штатів слід відібрати бомбу й віддати її міжнародній інстанції на кшталт ООН! У 1946 році ваш Айнштайн навіть створив Надзвичайний комітет фізиків-атомників — угруповання пацифістів, які виступали проти ядерної зброї. І серед них — дослідники з проекту «Мангеттен», які працювали над створенням бомби. Щоразу, коли з’являється зручна нагода, він звертається до громадськості, вимагає обміну технологіями або й повного роззброєння. Погодьтеся: за такої поведінки достатнього лише одного кроку до передання державної таємниці Радянському Союзові.

Волоцюга. Ви припускаєте чи вже маєте якісь докази?

О’Ніл. Ми взяли слід. Віднині за Айнштайном стежать цілодобово. Придивляємося до всього — до пошти, сміття, дзвінків, гостей. Повз нашу увагу не проходить жодна дрібниця. І щойно ми відчуємо, що готові…

Волоцюга важко схиляє голову.

Волоцюга. І що на нього чекає?

О’Ніл. Суд, в’язниця, висилка — там буде видно. Суд Лінча, гідний нобеліанта.

Волоцюга. Останнім часом надто часто лінчують.

О’Ніл. Це ви про негрів? Не лізьте не в свою справу!

Волоцюга (бурмоче). Чому ж, хоча шкіра у мене біла, це стосується й мене…

О’Ніл дивиться на нього зі зневагою, так, ніби домагається від Волоцюги мовчання.

О’Ніл (роззирається в пошуках Айнштайна). Як завжди, він запізнюється.

Волоцюга. Запізнення — це привілей вродливих жінок і великих чоловіків. (Зненацька із нападом люті.) Годі! Мені вже це в пельку не лізе! Ви зіпсували мені життя!

О’Ніл. Та невже? Але принаймні ми дозволяємо вам і далі насолоджуватися життям злидаря. Хіба ні? Уявіть, що буде, якщо ми зазирнемо до вашої справи…

Волоцюга. Мені немає чого закинути.

О’Ніл. О, помиляєтесь, усім є що закинути!

Волоцюга. Це неправда!

О’Ніл. Правда, правда! А на декого стільки всього можна повісити…

Волоцюга. Годі!

О’Ніл. Можемо пригадати ваші гідні осуду вчинки: наприклад, порушення приватної власності…

Волоцюга. Та я просто поспати хотів!

О’Ніл. …розпусні дії в публічному місці…

Волоцюга. Я мився у річці…

О’Ніл…та силу-силенну несплачених рахунків…

Волоцюга. Нині навіть із милостині треба податок платити! Ви навіть Ісуса з апостолами запроторили би до в’язниці за ухилення від сплати податків!..

О’Ніл. Все, досить! Ось ваш об’єкт. Збирайте інформацію. Інакше…

Він виходить.

Айнштайн — значно більш млявий, ніж зазвичай, блідий і змарнілий — підходить до Волоцюги.

Айнштайн. Старий, маю для тебе чудову новину!

Волоцюга. Це ви про російську бомбу?

Айнштайн, явно здивований, деякий час мовчить.

Айнштайн. Що ви маєте на увазі?

Волоцюга (стривожено). Тільки не кажіть, що ви радієте російській бомбі! Принаймні не кажіть цього вголос.

Айнштайн (скривившись). Ет, бомба…

Волоцюга (ошелешений). Але ж ви казали, що виступаєте проти того, щоби бомба залишалася в руках у американців!

Айнштайн (зверхньо). Американська бомба… Без науковців із Європи американці й петарди не змайстрували б!

Волоцюга. То ви тішитеся з появи російської бомби?

Айнштайн. Та годі вам… Що за дурнуватий вислів? Бомба не може бути російською чи американською. До речі, якщо вже наділяти бомбу національністю, то, певно, вона буде француженкою. Французька бомба! Адже вчені, завдяки праці яких її було створено, — французи: Фредерік Жоліо-Кюрі, Ганс фон Гальбан та Лев Коварський із лабораторій Колеж-де-Франс у Парижі