Санфіров - Рута

Професор казав це так спокійно, немовби читав лекцію про поетику вергілієвої «Енеїди».

— Ви думаєте... вони можуть... — Рута не наважилася закінчити фразу.

— Вони завжди так робили. Ви ж знаєте історію і пам’ятаєте добровільне приєднання до СРСР Народного сейму, оточеного радянськими військами. То хто зараз заважає повторити? Є народ, тобто «Єдінство», яке може зібрати на площі незадоволених, є солдати, які повинні захищати незадоволений народ, і тому цей блазнівський штурм може стати прелюдією серйозних подій.

— Але зараз не сороковий рік! — так гаряче вигукнула Рута, що на них обернулися пасажири.

— Абсолютно точно! — кивнув професор. — Саме тому ми й їдемо на телецентр.

— А що там? — не зрозуміла дівчина і, нахилившись до професорового вуха, пошепки запитала. — Зброя?

— Саме так! Зброя, якої не мали наші батьки п’ятдесят років тому! Телебачення! Ми не маємо власного війська, не маємо танків та автоматів, але маємо людей. Литовців. А люди — це передусім комунікація. Що відрізняє вид гомо сапієнс від тварин? — Ґрушас не став чекати відповіді від студентки, бо питання виходило за межі історії літератури, і сам відповів на нього. — Комунікація! Комунікація — от ключ до прогресу людства. А телебачення дозволяє нам комунікувати одночасно зі сотнями тисяч людей, і не лише у Литві, а й за кордоном. І показувати їм правду. Отже ви їдете на передову, майте це на увазі.

Рута ніколи не замислювалася над такими питаннями, тому тільки уважно дивилася на співрозмовника, намагаючись умістити в голові все почуте. Ґрушас зупинився, мабуть, зрозумівши, що перебирає.

— Я вас не налякав? — обережно запитав він.

— Ні, — Рута активно помотала головою. — Я просто ніколи це так собі не уявляла.

— А от тепер уявіть.

— То може... може, я помилилася з вибором професії? Може, треба було на журналістику? — язик її несамохіть висловлював сумніви, що зародилися в душі.

Ґрушас мудро посміхнувся і підняв палець угору.

— Е, ні! Філолог може стати журналістом, а от журналіст філологом — навряд. Ви володієте словом, найкращою зброєю сучасності і, я переконаний, майбутнього. Філолог — універсальний солдат. Пам’ятаєте, чого я вас навчав на першому курсі?

— Слово — наука точна, — одразу повторила Рута улюблену фразу професора.

— Молодець! — схвально кивнув той. — Справжній філолог — це точність інженера і влучність снайпера... — він озирнувся і глянув у вікно. — Але ми з вами зараз проїдемо зупинку і власним прикладом спростуємо всі мої теорії. Мерщій!

Вони встигли вискочити, коли двері вже зашипіли перед закриттям. Репутація філологічної науки не постраждала.

У телецентрі їх зустрів сивий, хіба що трохи молодший за Ґрушаса чоловік у жилетці з аномальною кількістю кишень, причому тільки деякі з них виглядали порожніми, більшість же випиналася, демонструючи наявність різнокаліберного вмісту. Рута знала, що таке справжня жіноча сумочка, але ця жилетка могла дати фору навіть цьому сакральному явищу.

— Привіт! — чоловіки обмінялися рукостисканнями. — Леонасе! — професор обернувся і злегка кивнув. — Дозволь відрекомендувати тобі мою найздібнішу студентку Руту.

Сивий у жилетці, якого професор назвав Леонасом, подивився на дівчину, немовби перевіряючи слова друга:

— Носити касети — великих здібностей не треба, — потім зробив крок уперед і простягнув руку. — Дуже приємно, мене можеш звати просто Леонасом.

Рута якомога незалежніше потисла шерехату чоловічу долоню:

— І мені приємно. А може, я на щось більше придамся? Я філолог, а професор Ґрушас твердить, що це — точність інженера і влучність снайпера.

При цих словах професор засміявся, натомість Леонас залишився незворушним.

— Ну, якщо точність інженера, значить зможеш іноді потримати мікрофон, — сказав він.

— Дивися! — погрозив йому пальцем Ґрушас. — За дівчину відповідаєш переді мною. Зрозумів?

Леонас знизав плечима:

— А що тут розуміти, в самого дитина така.

— Я не дитина, — різко відказала Рута.

— Без сумнівів, — із серйозним виглядом кивнув Леонас. — Так от, не дитино, ти повинна завжди бути біля мене. Бо я — оператор, а ти — асистентка. Зрозуміло?

— Поки що так, — запевнила дівчина.

Переконавшись, що учениця в надійних руках, Ґрушас попрощався та пішов, а Леонас повів нову асистентку довгим коридором із великими, оправленими у металеві рами вікнами. Рута вперше потрапила на телебачення, тому оглядалася навсібіч, як провінціалка на ярмарку, і намагалася краєм ока зазирнути в усі прочинені двері, дивуючись розлогим пультам із кнопками та аномальній кількості телеекранів над ними.

Новий знайомий, а чи тепер керівник, ішов попереду, не озираючись — чи то перевіряв, як дівчина тримається на курсі, а чи то давав їй змогу відстати та передумати. Але не на таку напався.

Врешті-решт коридор привів їх до широких сходів нагору, збоку яких знаходився невеличкий закапелок зі стійкою кольору темного дуба — за такими зазвичай сиділи вахтери. Зараз тут вахтера не було, зате на стійці стояв чорний телефонний апарат без диска. Леонас перехилився через стійку, видобув з-поза неї чорну об’ємисту сумку на довгому паску і поставив на стільницю. Потім озирнувся, перевіривши нарешті наявність асистентки.

— Дивись сюди, — по-діловому, як усі, хто має справу з технікою, почав пояснювати він. — Це твоє господарство. Всередині знаходяться чисті касети й запасні акумулятори. Ця сумка відтепер повинна завжди бути з тобою, і всередині мають бути чисті касети та заряджені акумулятори. Завжди. Зрозуміло?

— Поки що так, — Рута кивнула, розуміючи, що це ще не кінець інструктажу.

Леонас натомість обвів рукою закапелок:

— Тут колись сидів представник нашої славної ВОХРи. І від нього навіть лишився телефон, — він підняв апарат однією рукою, немовби перевіряючи власні слова, потім другою зняв трубку, приклав до вуха і дмухнув у мікрофон. — Мертві бджоли. Але хай собі стоїть. Тобі він не завадить. Зате електричні розетки працюють, — він показав на стінову панель з електричним щитком. — Що нам і потрібно.

З надр чорної сумки з’явилася величенька коробочка, обмотана електричним кабелем. Мабуть, вираз очей нової асистентки був досить красномовним, тому що Леонас гмикнув:

— Ти ж у нас філолог?

Із тривогою спостерігаючи за його руками, що розмотували кабель, Рута кивнула.

— Зрозуміло. Людина далека від техніки.

І хоч це було правдою, дівчина почервоніла.

— Значить так. Вмикаємо в розетку. Це — акумулятор, він вставляється отак, — легким рухом чоловік поклав поверх