Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

— сіра масивна споруда без жодних оздоблень, з порожніми вікнами. Всередині містилися якісь господарські приміщення, склади непотребу й таке інше. Довелося довгенько полазити темними кімнатами серед павутиння та бруду, побоюючись, аби дідько не накликав сюди якогось сторожа абощо. Але пошуки виявилися марними — шляху до льоху не знайшов.

Втомившись, я вибрався на свіже повітря й сів, прихилившись до старої акації. Погляд блукав у просторі, груди та ніздрі відпочивали від складського пилу та задухи. Сонце хилилося долу — час вже вертатися до тітки, де чекає чималенька таріль наваристого гарячого борщу з ледь жовтуватими вершками… І тут я почув легке шарудіння, а потім — приглушені дитячі голоси. Дітей було двоє — хлопчик та дівчинка. Хлопчачий голос ніби знайомий…

«Та не бійся ж… От дурна! Ти ж тут таке побачиш…» — долинали до мене уривки фраз. Здавалося, він умовляв кудись іти. Затамувавши подих, обережно розсунув бур’яни. Біля паркана спиною до мене стояв білявий хлопчик років десяти у синій курточці. Він уперто тягнув за руку дівчинку з розкішним білим бантом у каштановому волоссі. Дівчинка вагалася. В її великих темних очах спалахувала цікавість з домішками остраху. Хлопчик щось доводив, жваво жестикулюючи.

Раптом він зиркнув в мій бік. Я завмер — на мене дивилося кирпате, з блискучими схвильованими очима обличчя Василька Петриченка! Того самого сусідського сина і невдахи-мандрівника… Оце штука!

На щастя мене не помітили. Розмова вщухла, почулося радісне Василькове «Нумо, швидше!», і діти побігли. Я, затамувавши подих, пас їх очима. Синя курточка хлопчика і помаранчева дівчинки були добре помітні навіть крізь грати високих бур’янів.

Діти зупинилися біля купи каміння в кутку. Василько по-бешкетницькому озирнувся, а далі на диво легко відтягнув великий уламок черепашнику, сіруватий у темних плямах моху. Далі другий…

Тут сталося щось незрозуміле — хлопчик несподівано підстрибнув на місці і… зник! А за ним — і дівчинка. Крадучись, я рушив туди, до чорного отвору в землі, звідки з темної пащі виднілися сходи, що вели вглиб, у пітьму. Тхнуло чимось огидним… Так ось воно що! Зачекавши хвилину, я обережно ступив уперед. Деякий час скрадався у цілковитій темряві, не наважуючись ввімкнути ліхтарика. Рука намацувала вогку холодну стіну. Десь попереду чулися дитячі голоси. Але врешті стало розвиднюватись — з глибини печери полинули кволі промені світла. Світло було не сонячне, а якесь холодно-синювате, наче чуже.

За кілька кроків відкрився вхід до простого приміщення. «Льох!» — майнуло в голові, йти далі було страшнувато, і я причаївся за виступом стіни, намагаючись роздивитися навкруги. Льох був величезним — стеля губилася в імлі. Стіни, голі та слизькі, здавалися вирубаними із землі. А тхнуло тут неймовірно. Вікон ніде видно не було, але світло… воно лилося ніби нізвідки — потойбічно-холодне, тьмяне з синювато-зеленим відтінком. Обличчя дітей, що вражено заклякли серед зали, набували від нього якогось мертвотного кольору. У центрі льоху, де й стояли вони, знаходилось підвищення із велетенських кам’яних брил увінчане невисоким штирем. А далі, підлога круто обривалася у прірву, заповнену масною чорною рідиною, яка повільно пульсувала, наче дихала… Все тут справляло враження незбагненої давнини — здавалося, я потрапив у світ, що не знав про існування людини.

Дівчинка, розгублено й зачаровано роззираючись, стояла біля кам’яної споруди. Василько раптом здригнувся, наче від електричного струму, і повільно рушив уздовж приміщення. Мені стало моторошно. Хлопець рухався неприродно повільно: ніби виконував чудернацький беззвучний танок. В його рухах далебі не було нічого дитячого — вони зробилися механічно-точними, але сповненими звірячої хижої грації. Так хлопець промайнув у цілковитій тиші, ніби у щільній рідині, повз мене, і на якусь мить я побачив його обличчя. Боже! Краще б я не бачив цього… Обличчя Василька було бліде й застигле, ніби у мерця. Щоки ввалилися, кирпатий ніс загострився, а з безвільно перекривленого рота витікала слина. Білявий чубчик ритмічно підстрибував у такт нелюдським, моторошним па… Його очі ніби вбирали в себе підземне світло і сяяли холодними синіми вогниками. У цих очах вже не було звичайної жвавості — в них струменіла нелюдська всеохоплююча лють.

Я завмер, спливаючи холодним потом і стримуючи себе, щоб не кинутись геть. Тремтячі пальці намацали холодне руків’я ножа. Я розумів, що це смішно… Але цей ніж, маленький та безсилий перед громаддям печери, додав мені сміливості.

Тим часом хлопець завершив коло і почав друге, поступово наближаючись до центральної споруди. Дівчинка мовчки дивилася на свого приятеля і злякано тулилася до кам’яних брил. А танок поступово пришвидшувався, рухи робилися агресивнішими… Раптом перед самим підвищенням Василько впав на коліна і розпластався на підлозі.

«Ашта, арха, хориба…» — загарчав він глухо, здригаючись у корчах. Енергійні гортанні слова, уламки незрозумілої мови виривалися з горла і панували в імлі. Здавалося, хрипкі й кострубаті звуки линуть з доісторичних часів — так пасували вони до грубезних кам’яних брил й слизьких темних стін. Серед цих слів почулися мені імена скитських богів — Папая й Апі… «Кхра-ггтна…» — прохрипів Василько останні слова диявольського закляття, бризкаючи зеленкуватою слиною. Його пересмикнуло, він затрусився, ударяючись всім тілом об кам’яну підлогу, потім в екстазі рвучко витягнув руки вгору.

«Ервдзевда-е-иии!» — розкотилося під стелею, і, наче у відповідь на це, вгорі сухо тріснуло, потім гримнуло, і від стелі до штиря на кам’яному вівтарі простягнувся стовп зелено-синього холодного полум’я. Дівчина заплакала вголос. А з грудей закляклого в екстазі Василька вирвався переможний, гучний крик, схожий на виття… Радості не було в ньому — тільки лють, безмежна, підземна й переможна лють. Василько схопив дівчинку і штовхнув її на край затопленої прірви.

«Ламіаштог! Ламіаштог!» — заволав хлопець тим самим хрипким, нелюдським голосом.

Тут почалося найжахливіше. Темна вода закипіла, нова хвиля смороду затопила льох. Стримуючи спазм, я рушив уперед, і вчасно. З води почали виповзати довгі лискучі мацаки, а далі… Над поверхнею з’явився клубок кінцівок, що безперервно роїлися, мов велетенські хробаки, вкриті липким слизом. Немов у якійсь бридкій пародії звивалося в цьому копошінні тіло з великою головою, що огидно нагадувало людське. Всіяна гострими іклами паща повільно роззявлялась, і з надр істоти линув той самий глухий, моторошний звук. Звиваючись у химерному танку, мацаки повільно тяглися до дівчинки…

Далі все сталося за якусь мить.

Я не пам’ятаю, як опинився біля кам’яних брил і висмикнув тіло зомлілої жертви з-під вбивчої кінцівки. Тієї ж самої миті холодний мацак схопив мене за поперек залізною хваткою. Я послизнувся на вогкій підлозі і впав, випустивши дівчинку. Та отямилась і з