Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

прибув! Зібрати всіх на огляд! — І звичайним голосом: — Поки зберуться, ходімо в кают-компанію, я розповім тобі про «Ластівку»… Ач, який славний папуга. Твій?

Це вже було про мене — я перелетів до Летиції на плече і стиснув пальці: не бійся, я з тобою!

Штурман, певно, був людиною гарною. А це дуже важливо. У дальньому плаванні штурман — друга людина після капітана.

Ми пройшли на квартердек, звідки вниз вела брудненька драбина (ще одна прикметна ознака не дуже зразкового порядку на борту).

Татусь Пом дорогою розповідав:

— «Ластівка» наша — пташка невеличка, лише 250 тонн. Кого треба, наздожене, від кого треба, пурхне. А раптом що, образити себе не дасть. Головний канонір у нас хват, каронади зі шведського чавуну, і гармати теж найкращі, не якісь залізні — бронзові.

— Чи велика команда? — сторожко спитала Летиція, певно, прикидаючи, скільки пацієнтів їй доведеться лікувати.

— Не дуже. На абордаж ми нікого брати не збираємося. Хто перелякається й опустить прапор — той наш. А хто закомизиться і почне відстрілюватися, нехай йде під три чорти. У плавання підуть шість офіцерів, три «сухопути», та в кубрику народу сорок дві душі. Хлопці всі меткі — десять марсових, шестеро нокових, — похвалився Кербіан.

Дівчинка моргнула. Звідки їй знати, що марсові матроси, які працюють на верхівці щогли, та нокові (ці й взагалі добираються до кінчиків рей) — цвіт і кістяк команди. З сорока двох матросів шістнадцять щоглових — дуже непогано. «Сухопути» — це, мабуть, лікар зі священиком і адміралтейський писар.

— Взагалі ж, — стишив голос штурман і озирнувся, — команда на «Ластівці» особлива. Ледь не третина доводиться нашому капітанові ріднею, решта сусіди чи давні приятелі. Рука руку миє. Сторонніх не жалують. Досі чужаками тут були я та писар. Тепер додалися ви з попом. Треба й нам один одного триматися.

Це мене дещо здивувало. Щоб капітан ходив у море зі: штурманом, якому не довіряє? Дивно.

Однак татусь Пом тут же цю дивину пояснив:

— Мене сам пан Лефевр призначив. Без вірної людини, хто дбатиме про хазяйський інтерес, хитруни-малоанці геть і від рук відіб’ються.

— А ви хіба не з Сен-Мало?

— Я родом з Лоріана! Невже не чутно з моєї чистої мови? — з ображеним виглядом вигукнув Кербіан, і Летиція, розумниця, шанобливо кивнула.

— Чи добре ви знаєте дорогу в Сале?

— Чи знаю я? Та я ходив у Барбарію сто разів! Вважай, що з першим плаванням тобі пощастило, хлопче. Через місяць, хай через два повернемося назад. Ходка легка, коротка. Ні з цингою, ні з жовтою лихоманкою мороки в тебе не буде. І бойових ран не чекай, наш капітан на рожен лізти не полюбляє.

Підбадьорена цими словами, моя дівчинка, пригнувшись під низьким одвірком, увійшла слідом за штурманом до кают-компанії із цікавістю роззирнулася.

— Е, з тваринами сюди не можна! — показав на мене Кербіан. — Капітан не дозволяє. Хай твій папуга політає назовні.

— Це Клара, моя подруга. Я з нею не розлучаюся.

На серці в мене потеплішало. А тут Летиція ще й додала, з металом:

— З капітаном я побалакаю. Він не буде заперечувати.

Татусь Пом поглянув на лікаря й підморгнув:

— Ти, бачу, хлопчина з характером. Це правильно.

Я швидко дослідив кают-компанію, перелетів спершу на стіл, потім на лафет кормової гармати. Їх тут було дві — саме шестифунтові, я не помилився. Під час бою жерла просовують у відкриті порти й стріляють. Через те стіни приміщення, тісного й вельми непоказного, були просочені кіптявою і пороховим димом.

М-да, бачив я на своєму віку кают-компанії і кращі за ці.

Дощаний стіл, довкола — вісім пригвинчених до підлоги недоладних стільців. Шибки подряпані. По боках рундуки — найпростіші, з просмоленої сосни. На «Святому Луці» в кают-компанії були меблі з червоного дерева, срібний посуд. Індійський килим. А тут єдина прикраса — троноподібне капітанське крісло на глухому дубовому коробі, та й те затиснуте між двох гармат.

— Це навіщо? — спитала Летиція, роздивляючись круглу ляду посеред сидіння.

Татусь Пом скривився:

— Дезессар високо себе несе. Не може, як усі нормальні люди, у відро робити. — Він підняв, я зазирнув у діру й побачив унизу воду. Виходить, ця частина, корми нависала над морем. — Ач, пан який. Справляє нужду, наче король на троні.

Похлинувшись, вона спитала:

— А інші, значить, роблять у відро? І що потім?

Її, здається, дуже непокоїло це питання. Власне, якщо брати до уваги фізіологічні відмінності між статями, це зрозуміло.

Як що? Якщо ти… просто вихлюпуєш за борт. А коли…, то кидаєш на мотузці в море і потім витягаєш.

Штурман ужив два вельми пахучих слівця, котрі я повторювати не стану. Я помітив, що Летиція повторила їх про себе, поворушивши губами. Певно, в пансіоні її таких виразів не навчили.

— Але чому капітан… тут, за обіднім столом, а не в своїй каюті? — тут же застосувала вона новонабуте знання на практиці.

— Це і є його каюта. Он на тому рундуці він спить, а другий рундук закривається на ключ. Це капітанська шафа. Там корабельна казна, ключ від порохового погреба, мапи. На такому просторі живе сам, соромітник! — осудливо проказав штурман. — На інших кораблях у кают-компанії квартирують ще старший лейтенант і штурман. Та в нас порядки інакші. Всі офіцери, наче барани, повинні в одній каюті тіснитися: обидва лейтенанти, канонір, мічман, я. Кожного разу, коли мені треба в лоцію зазирнути, бачте, питай у Дезессара дозволу! Чи чувана річ? Для вас з монахом, щоправда, відгородили закут на гарматній палубі. Та й то лишень тому, що треба десь же влаштувати сповідальню.

— Значить, я житиму в сповідальні? — розгубився мій бідолашний Епін. — Але це… вельми дивно!

— А не дивно, що в сповідальні стоїть 12-фунтова каронада? Нічого, тісно, зате тепло. Крім капітана, тільки адміралтейський писар живе осібно. Йому так за законом визначено — мешкати окремо, з вогнетривкою шафою.

— Скажіть, татусю Пом, в чому полягають обов’язки писаря?

Штурман взявся пояснювати, але незабаром розповідь було перервано.

У двері постукали, просунулася щербата пика днювального.

— Хлопці зібралися. По одному заходити чи як?

Летиція посуворішала, сіла за стіл і дістала з широкої кишені зошита, шкіряну чорнильницю з кришечкою та пера.

— Ясна річ, по одному! Та роздягайтесь заздалегідь, ззовні. Нічого час марнувати! — Кербіан підняв голос, щоб його чули за дверима. — Офіцерів, синку, оглядати нема потреби — образяться. Я тебе з ними потім познайомлю.

І медичний огляд почався.

— Ти вже не вередуй, — напучував лікаря татусь Пом. — За законом належить, щоб у людини кінцівки були цілими, щоб на кожній