Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

у ніжні стінки матерії? Тверда, задубіла шкіра вже не піддається бритві. Залишаються смуги сивого заросту. Мушу ще раз ними делікатно провести вістрям. Несподівано рука інстинктивно смикається назад. Має бути шипіння, гнівний погляд і крапелька крові. Нічого не відбувається.

Я перелякалася, нічого особливого.

Несподівано стає переді мною він, гладко поголений, напахчений, темноволосий. Мастить одеколоном щоки. Я наближаю вуста до його обличчя, це триває безконечно довго, образ затримується, як кадр кінофільму, і тане, як целулоїдна смужка, посередині утворюється темна діра, яка розширюється, наче пломінь.

— Петро тепер директор школи, — кажу до Теклі, — ведеться нам дуже добре. Заочно складає іспити на атестат зрілості. Спопеляє мене поглядом, коли в мене виривається якесь українське слово.

Двічі я їздила додому. Вперше — п’ятдесят третього, вдруге — шістдесят четвертого. Мене не хочуть випустити, не видають паспорта. Петро записує ті факти на скрині, на бічній стінці. Я тепер на три роки молодша — така користь з того, що нема документів, називаю їм іншу дату народження.

Під час першого візиту все там було, як раніше. У тітки Ольги на стінах висять ті самі килими й ікони. Вона застара, щоб перейматися заборонами. На ліжках лежать купи вишиваних подушок — чистих і пахучих. Діти тітчині роз’їхалися по світах: Мирон у Донецьку, інші — у Києві. “Залишайся з нами”, — каже тітка і плаче за Маринкою.

Іншого разу, під час наступного візиту, бачу, що старий світ стає маленький, як ляльковий будиночок. Будиночок Ляльки. І тітка Ольга також стає маленька, висохла і промовляє маленькі слова, малесенькі: “Залишайся з нами”. Невдовзі помре, і я вже ніколи туди не поїду. З’явлюся щойно після своєї смерті й будемо жити тут вічно, мала посмертна держава каштанових чоловічків. Тепер ні, я мусила би скулитися, щоб тут залишитися, тето.

Ходила дорогою через поля, бачила будинок школи, тепер у ньому продуктова крамниця. Я колупала носком черевика землю біля дороги. Пробувала знайти те місце, де заховала згорток від Лібермана, але дерева виросли або навпаки — померли. Вже не стоять на своїх місцях. З тієї хвилини потрібні будуть археологи.

Нічого не вийшло з тих поспішних відвідин, східних сабатів із тіткою Ольгою. Найприємнішою була тривала подорож — це тому, що я була сама. Під час другої поїздки мені відібрали на кордоні ікону з моєю Параскевою П’ятницею, яку дала мені тітка. І може, навіть я пішла б до в’язниці за контрабанду творів мистецтва, коли б не те, що останнього моменту мені вдалося втиснути у жменю митника згорток рублів. На секунду завмер, а потім його погляд помандрував над моєю головою до цілком інших, важливіших справ.

Тітка Ольга старанно загорнула ікону в папір, довгими худими пальцями зав’язувала мотузочку. Можу відтворити її усмішку. Дивися, Петре, усміхаюся, як Ольга. Пізнаєш?

Петро вдає, що не бачить. Але виходить за мною на станцію у Левіні, втомлений. Потяг, від якого на кожній станції відчіпляються вагони, привіз мене нарешті додому. Петро помагав мені нести тяжкі валізи, в яких я привезла рештки минулого життя: мамин гуцульський кожушок, який зберегла Ольга, килими, великодні рушники, вишиті сорочки, глиняного баранчика. Ми йшли з валізами, обсадженою каштанами брукованою вулицею, а потім перейшли через ринок.

Він був видовжений, трошки нахилений, з квітковими клумбами і невеликим фонтаном, який поламався за кілька років. Ми жили на цьому ринку в старій кам’яничці, вікна якої були такі малі, що коли засувалося фіранки, ставало цілком темно. Потім Петро отримав помешкання при школі, а я почала працювати бібліотекаркою.

Іду до кімнати і виймаю із заскленої шафки кілька книжок. Текля стукає за мною і зацікавлено зазирає до кімнати. Тікає від холоду. “Христина — донька Лоуренса”, “Анна Кареніна” — це дві мої улюблені книжки. У бібліотеці я мала багато часу для читання. Я обгортала книжки сірим папером і писала на корінці прізвище автора, назву книги і номер. Я вела формуляри читачів і складала в дерев’яні скриньки. Жінкам, а вони завжди читали більше, я радила “Христину” і “Анну”. Цього достатньо, щоб мати контроль над життям, коли живеш у Левіні. Ми могли створити товариство Анн і Христин і як його членкині могли брати участь в першотравневих демонстраціях. Розгорнути над головами транспаранти: “Анни Кареніни всіх країн світу, єднайтеся” або “Солідарність левінських жінок із норвезькими жінками”. Щось на зразок того. Думаю, що це не випадково, що більшість дівчаток, які тоді народилися, називали Аннами і Христинами. Це моя заслуга.

Петро, тепер вже Пьотр, йшов на демонстраціях на чолі шкільної колони. У його руках майорів червоний паперовий прапорець на паличці від цукрової вати. Мали би його звільнити від того обов’язку, бо він накульгував. Петро повертався додому вечорами, приносив на собі шкільні запахи: дитячого поту, мастики, цигаркового диму з учительської кімнати.

Він говорить мало, тільки потрібні, доконечні слова. Я вимагаю більшого, але він мене ігнорує. Влаштовує сцени, виходить, траскаючи дверима. Я проковзую у космос тепла його тіла, яким він нагріває постіль у найсуворіші зими.

Стою з книжками в руках, а коза байдуже дивиться на мене. Нічого не зрозуміла. Не пам’ятаю, що сталося з тими роками. Втекли, розпливлися, просочилися в землю. Бачу тільки риночок у містечку. Поміж камінням проростає трава. На старій кам’яничці з’являються тріщини, вода у фонтані висихає, у вікнах замість шиб з’являються дошки.

Але щоденне життя у знову віднайденому світі тече своїм річищем. У міському депо відбуваються забави. Дерев’яну підлогу посипають тирсою, столи розставляють у довгі шеренги під стінами, щоб зробити місце для танців. На лампах висять прикраси з гофрованого паперу, спіральні двоколірні ланцюжки і торочки. В кутах зали — зв’язки кульок. На білих обрусах стоять миски з овочевим салатом, тарелі з оселедцем, кошички з хлібом, поміж ними царюють пляшки з горілкою і оранжадою. Одні пляшки — білі та прозорі, другі — коричневі з непрозорого скла. Жінки, перехиляючи свої чарочки, підносять мізинець, може, в неусвідомленому жесті протесту. Ніколи не п’ють до дна. Мусить залишитися на дні трохи горілки — це складний savoir-vivre нового світу.

Перший акорд оркестру видається могутнім, вдаряє всіх у груди, в живіт. На мить обривається подих. Розгубленість триває доти, поки люди не звикнуть до галасу. Тоді, осмілілі від горілки, виходять на паркет, щоб терзати святковими каблуками невинну тирсу. Незабаром чоловіки знімуть піджаки, а жінки, ослаблі від втоми, повісять на спинках крісел шалі. Ті, які раптом запрагнуть свіжого повітря, впустять на мить клубок холоду на голі плечі