Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Доки його уста цілували мої перса, рука була глибоко під сорочкою. Ну хіба ж йому відмовиш? Я тільки підвелася, аби переконатися, чи міцно заснув Івасик, як мій хитрий чоловік миттєво цим скористався – і спритно зняв із мене сорочку…

Доки ми кохалися, за вікном ще гірше споночіло. Вітер і дощ стихли, і тільки Бровко не переставав гавкати. Я лежала на грудях у свого чоловіка втомлена і гола.

– Ти сьогодні був зі мною такий…

Я не змогла знайти такого слова, аби описати ніжну силу його рук, солодку терпкість поцілунків і гарячу твердість усього тіла, якому я підкорилася і піддалася… Він мовчав, не відповівши нічого. Думав про щось своє. Тим часом Бровко за вікном перестав гавкати, натомість почав чогось вити.

– Чому ти постійно мене покидаєш, Іване? – спитала я. – Хіба тобі не шкода наших дітей, хіба я тобі не мила?

– Смерть мусить когось забирати. Не дай Бог щось станеться з вами. Нехай ліпше то буду я, – сказав мій чоловік.

Я не знала, що йому на це відповісти, адже за всі ті сотні років стільки слів уже було сказано… Я тисячі разів клялася, доводила свою любов, не менше і він зробив заради мене. Не могли ми сотворити тільки одного дива – врятувати йому життя… Іван завше відходив молодим: настав той день, та година – і зла Доля забирала його, незважаючи на мої молитви, крики, просьби. Навіть коли я хотіла своїми грудьми заступити чоловіка – Смерть все одно мене обходила і дихала моєму Іванові в обличчя холодним своїм подихом. Він посміхався, бажав мені щастя і – відходив. Я бігла за ним, летіла, маючи надію наздогнати, втримати. Але падала. Ламались мої крила, а з очей текли гіркі криваві сльози.

– Ми домовилися з хлопцями, аби зібратися завтра і піти до Комарна.

– Чого? – поки що не зрозуміла я.

– Треба буде розкопати греблі і випустити воду, аби не дати туркам і татарам прорватися в наші села.

Я поволі підвелася, вдягнула сорочку.

– І хто ж вам наказав таке робити?

– Хто ж нам буде наказувати: самі зібралися. Це наш край – і ми маємо його боронити.

– Пани кажуть, що сюди турків не пустять.

Іван нахмурився.

– Вони можуть багато говорити. Тільки коли турок натисне, то вони повтечуть разом зі своїми коругвами та гусарами, а людей залишать на поталу орді.

Я замислилася, тоді сказала:

– Піду з тобою.

– Це може бути небезпечно: люди бачили татарські чамбули у наших лісах. Вони можуть заатакувати.

– Тоді й ти не підеш. Хто живе в селі – нехай і йде. Ми ж тут, при Городку. Коли що – міський мур нас заховає, тож не треба тобі нікуди йти.

Іван нахмурився ще більше.

– Марусю, не кажи дурниць, я тебе прошу.

Я встала і втупилася у вікно, стоячи босими ногами на долівці. Знову серце моє закалатало, знову в душу вселилося те саме відчуття. Дежавю. Мене усю аж трусило, сльози наверталися на очі. Іван це побачив, підвівся, підійшов іззаду й нужно обійняв. Та це мене не заспокоїло, а тільки посилився страх. Дуже посилився. Ну от: три, два, один…

Раптом на сході почало світати. Ні, сонце іще сходити не могло. Заграва! Бровчик перестав вити, натомість уже добре було чути, як тривожно калатає дзвін.

Розділ 32

Михайло

Зіщулившись, Марія сиділа на лісовій галявині, підібгавши під себе коліна. Була мокра від дощу, що лив і лив безперестанку. Поруч сиділи інші молоді жінки та дівчата: вже не плакали, не маючи більше сил. Їй же хотілося сміятися – не могла душа уже витримати тих знущань: хату знову спалили, добро поділили, дитину навіть забрали – хто ж таке витримає! Марія все крутила головою, витягаючи шию, як бузько, аби роздивитися за малим Івасиком: хлопчина сидів собі далі, у гурті з іншою малечею. Турки ходили попри нього взад-вперед: пильнували, тримаючи напоготові нагайки.

Руки були зв’язані, сирівець болісно в’ївся в тіло. Що ж робити?

Тієї ночі, почувши тривожний дзвін, вони встигли з дітьми сховатися в місті. Гадали, що турки на штурм не підуть і міста не візьмуть. Узяли. Омер-Алі пограбував містечко, спалив частково, людей забрав у неволю. Де був Іван, Марія не бачила, певно, загинув десь при обороні. Її ж разом з дітьми витягли зі схованки і розділили… Знову над Городком чувся плач, стогін і прокльони.

Табір Омера-Алі розкинувся неподалік Комарна. Наші люди поруйнували греблі й мости через Верещицю, аби утруднити туркам переправу, а самі зайняли оборону – вирішили не пускати бусурманів до своїх домівок. Озброїлися хто чим міг: вили, коси, сокири, хоча багато мали й самопали з шаблями, що збереглися з козацьких часів. Однак найпотужнішою зброєю стали заступи, лопати й мотики, якими люди розкидали греблі, насипали вали й понаривали ровів, пускаючи на ворога холодну каламутну листопадову воду. Не в змозі спалити ворога вогнем, вирішили тримати його землею і водою. Незвиклі до такого опору й осатанілі від холоду й злоби, турки раз за разом кидалися на штурм земляних укріплень, грузнучи в багні, але люди раз у раз ті атаки відбивали.

З табору не було видно, що там відбувається, як проходить бій, але, дивлячись на злі обличчя турків, можна було зробити висновок, що наші билися добре. Тут ще й погода зіпсувалася – лило безбожно, перетворюючи табір на суцільне багно.

Отож, турки сиділи, затиснуті у своєму таборі поміж озером, річкою, болотами й лісом. Чекали підмоги. Десь удалині почулися звуки бою: або бусурмани знову полізли на греблю, або наші зробили вилазку. Яничари, що охороняли ясир, спочатку не звертали великої уваги на це, та раптом сполошилися, прислухалися: чути було музику! Це польська кавалерія йшла в атаку просто на табір![5]

Турки враз заметушилися, не знаючи, що робити, невільники ж почали підводити голови. У загальній метушні, що почала наростати, ніхто не побачив зловісні тіні, що вискочили з лісу й кинулися просто до табору…

Тим часом Марія стала навкарачки і по болоті полізла до своєї дитини: вартовий, що їх охороняв, саме кудись побіг. Поміж бранцями пішов гул, вони один за одним почали вставати і кидатися навтьоки. Марія також, не криючись, побігла до свого Івасика, впала, обійняла його, а тоді швидко повела геть з того пекла. Один з яничар, що прибіг сюди та заходився щось кричати, враз отримав кулю в лоба і впав на землю горілиць. Хто стріляв – не зрозуміло,