Джеймс Джойс - Улісс

смерти. Вітаю з днем. Об’їжджаючи статую Феррела{186}, карета безшумно зіткнула їхні розслаблені коліна.

Ки: убого вбраний старий край хідника пропонував свій товар, роззявивши рота: ки.

— Чотири шнурки за пені.

Цікаво, чому його викинули з адвокатської колегії. Мав власну контору на Г’юм-стрит. У тому ж самому будинку, що й тезко Моллі. Твіді, Уотерфордський присяжний повірений. Циліндр у нього ще з тих часів. Залишки колишньої доброзвичайности. Теж у жалобі. Пустився берега бідолаха! Як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не живе О’Келеген{187} тільки дні тре.

А Мадам. Двадцять на дванадцяту. Встала. Місіс Флемінг прийшла прибирати. Чеше коси, мугикає: voglio е non vorrei. Ні: vorrei е non[82]. Дивиться на кінчики волосся, чи не січеться. Mi trema un poco il[83]. Гарно виходить у неї оте те: ридаючий тон. Дрізд. Слово «дрізд» — воно чудово це передає.

Його очі мимохідь озирнули гоже лице містера пера. Скроні сивіють. Мадам; усміхаючись. Я теж усміхнувся на відповідь. Усмішку можна по-різному тлумачити. Може, звичайна ввічливість. Гарна людина. Чи правда, що він утримує якусь жінку? Не дуже приємно для дружини. Проте кажуть, хто воно мені розповідав, що у них невинні стосунки. Така гра, бачиться, навряд чи довго тривала б. Так, це Крофтон{188} зустрів його якось увечері, він ніс їй фунт вирізки. Хто вона була? Офіціантка у Джурі? Чи, може, у «Мойрі»?

Вони проїхали під статуєю Визволителя{189} у широчезному плащі.

Мартін Каннінгем штовхнув ліктем містера Пауера.

— З коліна Рувимового, — сказав він.

Високий чорнобородий чоловік, спираючись на палицю, кульгав, повертаючи за ріг слонового будинку Елвері{190}; його покручена рука була закладена за спину долонею догори.

— У всій своїй первісній красі, — мовив містер Пауер.

Містер Дедалус подивився услід кульгавій фігурі й сказав тихим голосом:

— Бодай тобі дідько в’язи звернув!

Містер Пауер, знемагаючи від сміху, затулив од вікна лице, коли карета минала пам’ятник Греєві.

— Всі ми там були, — толерантно мовив Мартін Каннінгем.

І стрівся очима з містером Блумом. Погладивши бороду, він додав:

— Або майже всі.

Містер Блум ураз забалакав жвавим тоном, розглядаючи обличчя своїх подорожніх.

— Люди розповідають пречудовий анекдот про Рувима Дж. та його сина.

— Про човняра? — запитав містер Пауер.

— Атож. Правда ж пречудовий?

— Що за анекдот? — спитав містер Дедалус. — Я його не чув.

— Він зв’язався з однією дівчиною, — почав містер Блум, — і батько вирішив послати його на острів Мен, далі від спокуси, та коли вони удвох…

— Що? — спитав містер Дедалус. — Ота тютя з полив’яним носом?

— Атож, — підтвердив містер Блум, — ішли вони удвох до пароплава, і він вирішив утопити…

— Утопити Вараву{191}! — вигукнув містер Дедалус. — Їй-богу, хай би він його втопив!

Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.

— Ні, — сказав містер Блум, — син себе…

Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.

— Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.

— Мати божа! — скрикнув злякано містер Дедалус. — І втопився?

— Втопився! — вигукнув Мартін Каннінгем. — Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.

— Так, — мовив містер Блум. — Але найсмішніше те…

— А Рувим Дж., — сказав Мартін Каннінгем, — дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.

З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.

— Таки дав, — підтвердив Мартін Каннінгем. — Як справжній герой. Срібний флорин.

— Правда ж чудово? — запитав жваво містер Блум.

— Передав один шилінг вісім пенсів, — сухо сказав містер Дедалус.

У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.

Нельсонова колона.

— Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!

— Приберімо-но краще серйознішого вигляду, — мовив Мартін Каннінгем.

Містер Дедалус зітхнув.

— Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.

— Прости мене, Господи! — сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. — Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, — а він був при доброму здоров’ї, — що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.

— Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, — мовив містер Дедалус. Нагло він помер.

— Розрив серця, — сказав Мартін Каннінгем.

Він сумно постукав по грудях.

Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.

Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.

— Помер наглою смертю, неборака, — сказав він.

— Найкраща смерть, — озвався містер Блум. — Вони витріщилися на нього.

— Без страждань, — пояснив він. — Раз і вже. Наче смерть уві сні.

Ніхто нічого не сказав.

Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью{192}. Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.

Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.

— Шкода, — сказав Мартін Каннінгем. — Дитина.

Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.

— Бідолашне маля, — сказав містер Дедалус. — Одстраждалося.

Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.

Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака{193}.

— У розквіті сил, — сказав Мартін Каннінген.

— Але найстрашніше, — мовив містер Пауер, — коли людина накладає на себе руки.

Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.

— Для родичів це найбільша ганьба, — додав містер Пауер.

— Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, — рішуче сказав Мартін Каннінгем. — Треба до таких людей милосердя мати.

— Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, — озвався містер Дедалус.

— Не нам про це судити, — мовив містер Каннінгем.

Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не