Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

— Я підозрював, що Ворон крутився біля ліцею недаремно, — промовив Червоний, потому допив чай. — Усе одно могли якось дати знати.

— Кажу ж: до того йшло. Аби знову плани не полетіли через арешт Зенка.

— Адвокат Дубовий...

— Наша людина, — кивнув Калюжний. — Знову прошу не тримати зла й зрозуміти. Проте я наполягав, аби Ворон покинув усе й виводив із міста хоча б тих, хто лишився.

— Кинути Зенка? — З Данилових вуст це прозвучало різко.

— Звільнити його не видавалося можливим, — твердо сказав Калюжний. — Пан адвокат не збирався його полишати. Якби не суддя Гомбровський... Проти нього жоден захисник не мав шансів. Ворон знав це, переконав мене дати згоду на атентат. І вже після того всі мусили нарешті забратися геть.

— Дорош, — глухо промовив Червоний.

— Лихо не без добра. Уявіть, аби він пішов з усіма. Припускаю, на той час він уже був завербований.

— Ми не припускаємо.

— Чому так?

— Упевнені.

— Гаразд. Тим більше. — Калюжний умостився зручніше. — Плучек приходив до мене. Вербував, будете сміятися. Обіцяв повернення до ліцею і що влада забуде про мої гучні заяви. Довго розводився, що такі, як ти, Даниле, небезпечніші за мене. Я можу помилятися, піддатися емоціям. Ти, та й усі ви, молоді люди, упевнені в правильності своїх дій. Тому — вороги. Звичайно, я відмовився. Тоді Плучек прямо пригрозив незабаром узятися й за мене. Чесно сказати, Дорошева зрада мене заскочила зненацька. Коли все почалося в мене вдома, намагався діяти за ситуацією, яку ще не встиг до кінця оцінити.

— То Плучек звелів Дорошу влаштувати все у вас на квартирі, — впевнено мовив Червоний.

— Згоден. Лиш він не зрозумів, на моє щастя, яка риба до нього в сіті втрапила. — Калюжний помовчав. — Нарешті, хлопці, наостанок. Я знав, куди Ворон збирався вас вести. Сюди, на хутір, партизани друга Сіроми прийшли п’ять днів тому. Ми всі мали зустрітися тут. Припускаю, ви б здивувалися не менше. Але ж Ворон був би живий. І зрадник — серед нас. Тепер усе інакше. Старшина не дістав наказу звільняти нас. Діяв на свій розсуд. І найперше мав намір відбити з полону мене, знайшов спосіб повідомити, підготувати.

— Нас...

— Ви все почули, — відрізав Калюжний. — Це війна, панове, якщо ви досі не зрозуміли. Не оголошена офіційно, але — війна. У неї свої закони, вояки керуються своїми правилами. Одне з них — не лишати ворогу командирів. Принаймні, старшина Ворон так для себе визначив завдання. Я хотів заборонити. Не мав змоги. Відповіді він не думав чекати.

Говорячи так, він випростався.

Червоний підвівся теж. Ми із Зенком — за ним.

— Доведеться прийняти все й коритися, — вів далі Калюжний. — Тільки так, хлопці. Готуймося всі до війни, яку оголосять, і то досить скоро. Мирному договору з Польщею гаплик. Українцям обіцяна державність, якщо підтримаємо Берлін. Я німцям не вірю. Державність не дається в руки з чиєїсь доброї волі. Мав змогу в тому переконатися.

Не знаю досі, що Мар’ян Калюжний хотів тоді почути у відповідь. Нічого не почув, усе в очах побачив. Хтозна, може й далі б говорили. Та враз його гукнули, він легенько хлопнув Червоного по плечу, нам із Зенком потиснув руки й пішов.

Більше я не зустрічався з ним.

Згодом, коли опинився у війську, вже під час війни чув згадку про нього як досить жорсткого офіцера Служби безпеки, котрий бачив зраду не завжди там, де треба. Але не перетинався більше, та й каральна рука Калюжного мене не чіпала.

А Зенка Лісовського ми втратили наступного літа, коли повернулися в Кременець.

Ще не знали тоді, що перед самою війною.

25

Сталося це в серпні тридцять дев’ятого.

До того часу ми разом з іншими побратимами, переважно ровесниками, проходили вишколи. Спершу навчалися в Альпах, поблизу містечка Гакенштайн, де інструкторами були німецькі офіцери. Під їхнім наглядом опановували стрільби з автоматичної зброї всіх можливих тоді видів, училися кидати гранати, вивчали топографію, зброєзнавство, основи диверсійної роботи в тилу і, звісно ж, — дисципліну. Потім на певний час усіх розпустили, аби курсанти влилися в цивільне життя, влаштувалися на різні роботи, хто де зможе, й чекали сигналу. Отримали його на початку літа — нас знову зібрали до таємної військової школи, але тепер у горах поблизу Зальцбурга, де інструкторами працювали вже наші, українці, з військової референтури. І нарешті нас повернули назад у рідні краї — тепер уже з завданням.

Бойова група складалася з дванадцятьох осіб. Червоний, віднині вже друг Остап, стояв на чолі. Ми мали готувати лісові бази для приходу основних партизанських сил, бо планувалося велике збройне повстання проти польської влади в усіх воєводствах. Для того в містах та селах треба було починати активну пропаганду й дуже важливо — залучати до руху наших людей із місцевих.

Серед колишніх ліцеїстів-українців у Кременці таких знали чимало.

Так ми троє більш ніж за півроку знову опинилися в місті.

Поверталися потай, кожен окремо. Мали на руках нові документи й мусили знайти собі окремі помешкання. Данило до останнього був проти, аби Зенко йшов із нами. Народжений у Кременці мав більше шансів бути впізнаним на вулиці, хай випадково. Але він уперся, і Червоний прийняв його головний аргумент: хлопці, з ким говоритиме, довіряться йому більше, ніж комусь іншому. Зенон мав від природи вдачу притягувати до себе людей. А після всього, через що довелося пройти, уже втратив свою м’якість і терпимість, завдяки яким довго вірив Дорошу, навіть покривав його.

До батьків не збирався навідуватися, бо їх уже в місті не було. Як дістався до Німеччини ще взимку, знайшов спосіб переказати: живий, усе гаразд. Дістав відповідь: після його звільнення з боєм та втечі батька погнали з роботи, життя Лісовських робилося дедалі нестерпнішим, і вони під тиском влади залишили Кременець, виїхали до далеких родичів у село десь у Тернопільському воєводстві. Писати туди чи давати про себе знати в інший спосіб Зенко не наважувався й пообіцяв із часом відшукати батьків та допомогти.

Коли казав так, не знав: у цьому житті більше не побачить маму з татом.

Ми також не могли уявити, що втратимо товариша ось так, нагло.

А він зник уже наступного дня після нашого повернення.

Зустрілися в катакомбах на Дівочій скелі, де в печері все лишилося так, ніби