Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

— Оскільки виходить, що Ірма… Тобто капітан… Що вона не мала можливості попрацювати з цим… Дженкінсом… У рейдах за Контуром… То, можливо, вона знала його зовсім не по рейдах. Я маю на увазі — узагалі не по роботі.

Я багатозначно подивився на Вандлик, відчуваючи, як червонію.

— Натякаєш на секс? — пожвавилася вона. — Це я люблю! Якби ти знав, скільки справ видавалися безнадійними й непоясненними, поки в них не починав фігурувати секс! Секс — хороша причина. Зрозуміла і зазвичай — чесна. Єдине «але» — якого чорта вона потягла до Дженкінса тебе?

Я відчув якийсь понурий азарт. Мені стало наплювати на старшого офіцера контролю й усі її хитрощі. Не така ти й всесильна, Вандлик. Просто ще один солдафон.

— Думаю, тому й потягла: щоб ця зрозуміла й чесна причина не була очевидна всій казармі, — упевнено сказав я. — Але свічку я, звісно, не тримав…

— Свічку, Гілелю, у наш час ніхто не тримає. Дедалі частіше використовують мобільний девайс із камерою, — вона явно повеселішала. — Але слідство поки що не має потреби в цих записах.

Вандлик гигикнула, зістрибнула з підвіконня й розчавила у попільниці недокурок.

— Виходить, у цього Окамури щось сильно замкнуло в голові… Не можу зрозуміти, як такого дибілоїда не відсіяли на вступних тестах, але таке буває. А твоя подруга, тобто капітан, спить із Дженкінсом, який пристрілив Окамуру. І, хвилюючись за свого коханого, вона помчала його провідати. Як жінка, я її навіть розумію. А тебе, виходить, прихопили причепом — суто задля маскування. Усе сходиться. Поки що.

Я кивнув і засовався на стільці, очікуючи, що Вандлик нарешті мене відпустить.

— Сподіваюся, не треба пояснювати, що вся ця розмова — між нами? — запитала вона.

— Не треба. Дозвольте йти?

— Валяй! І дякую.

Я встав. Від надлишку адреналіну так і хотілося побігти підстрибом. Коли вже був біля дверей, Вандлик несподівано гукнула:

— Чому він вирішив винести сміття?

— Хто? — не зрозумів я.

— Окамура… Уранці він зжер у своїй кімнаті все, що знайшов. Сухпайки, консерви, якісь там чипси й шоколадки — близько восьми кілограмів їжі! Жер і відразу срав просто в штани, — (отут я мимоволі поморщився, згадавши огидну смердючу купу одягу в кутку його кімнати). — У кімнаті смерділо так, аж очі різало. А він, ніби нічого не сталося, кинув засраний одяг на підлогу, сходив у душ, одягнув чисту форму й пішов розстрілювати своїх друзів. І ось я подумала… — Вандлик уважно подивилася на мене. — У який момент кретинові раптом приспічило викинути пакет зі сміттям? Що спонукало людину, в якої в кутку лежить купа гівна, а кімната нагадує звалище, раптом кинутися виносити якесь там окреме сміття?

Я щосили зображав на своєму обличчі подив і огиду, поки в моїй голові билася, як муха об скло, єдина думка: як можна бути такими ідіотами?! Навіщо ми забрали все сміття? Можна ж було покласти шматки кокона в окремий пакет!!!

— Це жахливо — те, що ви розповіли про Окамуру, — нарешті сказав я.

— От і я не розумію, — кивнула Вандлик, свердлячи мене уважним поглядом.

І я поспішив вийти, поки вона не згадала щось ще. А її погляд, здається, залишив на моїй потилиці величезний опік.

Просто від Вандлик я попрямував до житлових корпусів, про які вже давно подумки казав «додому».

Було відчуття, що голова ось-ось репне: я майже без зупинки вів уявний діалог сам із собою, намагаючись знайти отому чортовому коконові на стіні хоч якесь пояснення, але його не було.

Окрім, мабуть, одного — почалися проблеми. Навіть гірше. Почалася якась жопа. І найбільше лайно в тому, що я опинився поряд, тоді як у моєму становищі треба бути подалі. Як кажуть, подалі від начальства, ближче до кухні. Щоб тишком-нишком дочекатися кінця контракту. Ну, або ж демобілізації за станом здоров’я… І я знову торкнувся вкритої невидимою рукавичкою руки. Та навіть просто, щоб моя сім’я дочекалася страховки за моє нікчемне життя, треба передусім нікуди не лізти! Ні до чортових коконів, ні тим більше до наркоторговців!

Дорогою зайшов в аптеку, купив назальний спрей, вийняв пластиковий флакон і сховав у кишеню, а коробку викинув. Сьогодні ти, Віро, дуже здивуєшся. А потім я змушу тебе викинути з голови всю маячню, яку ти, очевидно, називаєш ідеями. Або що там могло спонукати тебе підсісти на інопланетну наркоту…

Удома Віра поводилася як зазвичай — наче й не було цих двох днів, коли ми не розмовляли. Що ж, я вирішив не нагадувати. Розмова про стрілянину на плацу почалася сама собою. Ніби між іншим, я сказав, спостерігаючи за її реакцією:

— Кажуть, капрал був наркоманом. Уявляєш! Сидів на якійсь місцевій гидоті. Рослинному порошку чи чомусь такому.

Віра повела плечима.

— Тут половина бази курить джа…

— Я не про джа, Віро! Він нюхав інопланетну хрінь!

— Тату, а що таке «хрінь»? — утрутилася Ельза, і тему довелося змінити.

Разів зо три Віра навідувалася у ванну, де на поличці замість чорного пилку її чекав найсправжнісінький назальний спрей. І щоразу, коли виходила, я спочатку сканував поглядом її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи користувалася вона флаконом, а потім знаходив привід теж зайти до ванної й подивитися, чи брала вона спрей. Ні, флакон не посунуто й на міліметр. Нічого, я дочекаюся… Дочекаюся, коли вона сама вискочить звідти з лементом: «Де моя наркота?!» — і тоді… О, тоді побачимо, як вона виправдовуватиметься…

Запищав телефон, і я здригнувся. Це була Ірма. Віра сиділа навпроти й незадоволено свердлила мене очима.

— Привіт. Треба зустрітися, терміново, — випалила Ірма без зайвих розшаркувань.

— Я, знаєш, давно вдома, з сім’єю…

— Він живий! Але вранці його відправлять на лінкор. Зараз наш єдиний шанс з’ясувати, що сталося.

— Дякую, але… Якщо можна, я пропущу цей рейд. Я казав Абі, що не можу постійно виїжджати в нічні, — сподівався, Ірма зрозуміє, що поруч зі мною Віра.

Ірма перебила:

— Ти ж знайшов пилок у своєї дружини, так? І хочеш усе з’ясувати щодо пилку. Так-от, я візьму в нього зіскоб для аналізу. Може, ми навіть зможемо поставити кілька запитань. Ось і все.

Я мимоволі глянув на Віру, злякавшись, що вона може чути з досить гучного динаміка Ірмині слова… Але у Віриному погляді не було нічого, крім звичайних ревнощів.

— Як ти собі це уявляєш? — оскільки Віра вслухалася в кожне слово, я додав кілька слів уже спеціально для неї. — А заявка на виїзд є?

— У мене право цілодобового доступу в госпіталь. Тож зустрічаємося там через двадцять хвилин. Тільки не біля входу. Стій на доріжці.

І вона відключилася.

— Робота? — відразу спитала Віра таким тоном, ніби наголошувала: «Тільки не кажи мені, що це — робота!».

— Так… — якомога байдужіше сказав я. — Є термінова справа.

— Жіночий голос.

Тон був такий, наче це все змінювало.

— Наш начальник лабораторії.

— Ірма, — підказала вона. — Чи ти забув, як її звати?

— Віро, перестань! Це серйозно і терміново! Стосується того хлопця, який усіх перестріляв.

— І до чого тут ти?

— До того, що він — із нашої біороти. Довго розповідати. За годину буду.

Я цьомнув Ельзу й став одягатися. Віра не зводила з мене очей. «Це ти, люба, ще не ходила по той свій чортовий пилок», — злостиво подумав я і вийшов.

Було десь пів на одинадцяту. Будівлю госпіталю, як і все в таборі, змонтували з міцних металополімерних модулів, об’єднаних у цілий комплекс. На