Брати Капранови - Паперові солдати

— Мабуть.

Думки змішалися в голові. Америка? Художником? Яким чином? Навіщо?

Прушковський побачив боротьбу почуттів на обличчі колишнього студента і перепитав:

— То що нам відповісти на цей лист?

Ніл набрав повні груди повітря, затримав подих і нарешті видихнув:

— Ні.

Брови на пухкому обличчі Прушковського поповзли вгору:

— Пан відмовляється від запрошення до Америки?

Хасевич кивнув.

— А можу я поцікавитися в пана, чому саме?

Слина зібралася у роті, і перед відповіддю довелося ковтнути.

— Розумієте, я не маю права кинути свій народ.

— Гм... — ректор відкинувся на кріслі, зміряв студента поглядом і мовив. — Пані Стасю, відпишіть адресату, що пан Хасевич резиґнує, бо не може кинути... як ви там сказали?

— Художник — це очі народу, — хрипко, майже пошепки промовив Ніл.

Це прозвучало, як виклик — учневі повчати ректора, і не просто ректора, а шановного і заслуженого художника, портретиста, що малював президентів та урядовців, отримував ордени та премії! Це був навіть не просто виклик, це було за межею зухвалості! Але Прушковський не мав більше впливу на відрахованого студента, тому просто зробив вигляд, що нічого не почув.

— До побачення, — він схилився над столом.

— До побачення, — сказав Ніл, взяв ковіньку і важко покульгав до виходу під осудливим поглядом секретарки.

— Свій народ, — насмішкувато повторила вона у спину.

18

Двір перед райвиконкомом був заповнений інвалідами. На милицях і з ковіньками, з дерев’яними протезами та обмотаними ганчір’ям культями, у старій військовій формі, піджаках чи свитках, напрасовані по-святковому чи задрипані, тридцяти- й сімдесятирічні — усі зібралися тут.

Капітан Маркелов вичитував оперові Клеванського відділу:

— Твою мать! Ти кого мені привіз! Сказано було: одноногих, а ти кого припер?

Поруч із опером на дерев’яній каталонці з підшипниками замість колес сидів інвалід без обох ніг і здивовано переводив очі з одного офіцера на іншого.

— Так я думав...

— Думав? Думаю тут я! А ти повинен виконувати накази! Зрозумів?

— Так точно.

Повз паркан, тримаючись за велосипед із сумками на кермі проходила Устина і, опустивши очі, як це вміють лише жінки, уважно розглядала незвичну картинку.

— Ти до одного рахувати вмієш? — Маркелов уже майже кричав на лейтенанта. — Скільки в нього ніг?

Той опустив очі на інваліда.

— Ні одної.

— А сказано було скільки?

— Так я...

— Що «я»? Головка від сам знаєш чого! Ну як з такими людьми працювати?! — Маркелов обурено стукнув себе по стегну.

Устина з першого погляду впізнала капітана, який приїздив до них на хутір, але вигляду не подавала, і повільно ішла, прислухаючись до розмови.

— Ти б мені іще безрукого привіз! Безрукий художник! — Маркелов плюнув собі під ноги. — Добре. Зараз бери мій мотоцикл та мотай у Млинів, попередь, щоб завтра нам безруких та безногих не везли. Тільки тих, що без однієї ноги. Затямив?

— Так точно.

Устина неспіхом продовжувала чимчикувати вулицею, серце її калатало, але на щастя, цього ніхто не міг почути. Лише коли сховалася за рогом, вона сіла у сідло велосипеда та щосили натиснула на педалі.

А тим часом у приміщенні райвиконкому двоє чиновників уважно вивчали документи, взяті з шерехатих долонь інвалідів, та робили якісь помітки у журналі.

— Для чого це нас викликають? Кажуть, пенсію будуть добавляти? — поцікавився сивий дід, що втратив ногу іще на Першій світовій.

— Розбіжався, — буркнув вилицюватий сухоребрий чиновник, підняв дідове посвідчення і подивився на фото. — Ану, підніми голову, щоб тебе одразу було видно.

За спиною чиновників скромно, щоб не привертати уваги, сидів капітан Стекляр та жінка зі змореним обличчям. Капітан запитально подивився на жінку, і та заперечливо похитала головою.

— Ти, Волошина, краще пригадай, де ховається твій Хасевич, — сказав Стекляр погрозливо. — Бо ми його все одно знайдемо, рано чи пізно. А якщо з’ясується, що ти нас дурила, пожалкуєш.

— Я вам все сказала, — уперто зчепила губи жінка.

— А що він одноногий, забулася?

— Так ви не питали, — жінка, подивилася на чергового інваліда і знову заперечливо похитала головою.

— Дивися, бо коли що, ми тебе судити не будемо. Радянський суд у нас надто гуманний до таких, як ти. А знаєш, що ми зробимо? — Стекляр схилився до її вуха. — Ми тебе випустимо, і ваші ж поріжуть тебе на шматки за те, що продалася.

— Я не продалася. Ви мене надурили.

— Це ти їм розкажеш. А ми тобі подяку випишемо за цінну співпрацю, і в газеті статтю, зрозуміла?

Жінка зміряла його поглядом, а потім заперечливо покрутила головою.

— Що? — загрозливо запитав Стекляр.

— Не той, — жінка показала пальцем на чергового інваліда.

— Ну що? — до кімнати зайшов Маркелов і, відштовхнувши двох одноногих, приєднався до колеги.

— По-моєму, це порожняк, — зітхнув той. — Не може він отак відкрито жити під чужими документами.

Маркелов дістав портсигар, пригостив цигаркою Стекляра і закурив сам.

— Гей, там, зробіть перерву на п’ять хвилин! — гукнув він чиновникам. — Вже в очах темно від цих безногих, — він глибоко затягнувся і обернувся до Стекляра. — А мені здається, що насправді — це ідеальне прикриття. Хто подумає на каліку? Сидить собі на дворі, під сонечком гріється, а вночі малює, паскуда.

— Ну, тоді треба і в Рівному всіх перевірити. Не тільки в районах.

— Теж правда. Будемо перевіряти.

Стекляр випустив густе кубло диму.

— Шуму багато. Заховається іще глибше.

— А отут ти неправий, — Маркелов додав до кубла диму величеньку хмару. — Від шуму він навпаки, заметушиться і видасть себе. Повір моєму оперативному досвіду.

— Досвід до справи не пришиєш, — Стекляр не любив шуму, він волів зайвий раз подумати, вивчити інформацію, але начальство постійно підганяло та вимагало оперативних заходів. — Ти знаєш, скільки з війни повернулося безногих?

— Ні.

— І я не знаю.

— Так заразом і порахуємо, — засміявся Маркелов, потім раптово посерйознішав. — Ні, ну ти мені, Борю, скажи, що це за люди? Інвалід, без ноги, ледь ходить, а все одно воює проти радянської влади. Йому б пенсію отримувати — а воно по лісах ховається, вошей годує. От скажи, Волошина, що ви за люди, га?

Жінка підвела