Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Тіена, але хвиля наступу затягла його. Він, похитуючись, відступив убік і приєднався до групи списоборців.

Противник налетів на них за секунду. Каладін обіруч стискав ратище, тримаючись скраєчку біля інших списників і намагаючись не заважати їм. Він і сам до пуття не знав, що робить. Рекрут заледве отримав достатню підготовку, щоб навчитись прикриватися щитом. Зіткнення закінчилося швидко, і Каладін зробив лиш один випад. Ворога було відкинуто, а сам він спромігся уникнути поранення.

Хлопець стояв, важко дихаючи й стискаючи списа.

— Ти, — долинув чийсь владний голос. Якийсь чоловік з аксельбантами на плечах тицяв у нього пальцем. Командир загону. — Час і мені отримати яке-небудь підкріплення. А то я вже почав думати, що всіх до останньої людини забере собі Варт. Де твій щит?

Каладін поспішив вихопити його в загиблого солдата неподалік. Та доки він був зайнятий, за спиною залунала командирова лайка:

— Поглинь їх Геєна! Знов насуваються. Цього разу двома штурмовими групами. Так ми довго не протримаємось.

З-понад прилеглої скельної формації з’явився чоловік у зеленому жилеті вістового.

— Меше, ти відбиваєш напад зі сходу!

— А як щодо того цепу, південніше? — гукнув у відповідь Меш, командир.

— Про нього подбають. А ти тримай оборону на сході! Ось твій наказ! — посильний швидко поліз карнизом далі та передав аналогічну команду наступному за ними загону: — Варте, тримай східний напрямок!

Каладін підвівся, роздобувши щита. Йому треба було знайти Тіена. Він не міг…

Аж нараз він зупинився. Там, у наступному за їхнім загоні, замаячіли три постаті. Менші за віком хлоп’ята, на яких обладунки виглядали завеликими, а в манері хвату ратища прозирала непевність. Одним із них був Тіен. Його резервну команду вочевидь розділили, щоб залатати діри в інших підрозділах.

— Тіене! — закричав Каладін, вискакуючи з шеренги, коли вороже військо вже підступило впритул. Чому його брата й решту двох виставили по центру передньої лави? Та вони ж заледве вміли тримати списи!

Командир загукав йому вслід, однак той не звернув на нього уваги. За мить противник налетів на них — загін Меша розпорошився й, утративши дисциплінованість, перейшов до безладного, але й запеклішого опору.

Каладін відчув, як щось наче гупнуло йому в ногу. Скульгавівши, він повалився долі й нажахано усвідомив, що в нього вп’явся спис. Але болю він не відчував. Дивно.

«Тіен!» — подумав він і спробував через силу підвестися. Над ним хтось навис, і хлопець вмить зреагував — відкотився з-під вістря, яке шугнуло донизу, цілячи в серце. Власний спис опинився в його руках, перш ніж Каладін встиг усвідомити, що схопив його, — і він рвучко здійняв древко вгору.

А тоді завмер. Бо щойно проткнув ратищем шию ворожого солдата. Усе відбулося так швидко. «Я щойно вбив людину».

Він знову перекотився, і коли супротивник став падати навколішки, висмикнув списа. Загін Варта був трішки далі позаду. Неприятель завдав по ньому удару майже одразу після атаки на той загін, до якого пристав Каладін. Тіен і двоє інших хлоп’ят усе ще були на передньому краї.

— Тіене! — заверещав старший брат.

Малюк глянув у його бік і вирячив очі. Він навіть усміхнувся. А в нього за спиною решта загону відступила. Залишивши трьох ненавчених жовторотиків без жодного прикриття.

І ворожі солдати, побачивши це, налетіли на Тіена й решту. Їх вів світлоокий, закутий у лати з блискучої сталі. Він і замахнувся мечем.

Каладінів братик осів, мов підкошений. Тільки-но стояв там із нажаханим виглядом — а не встиг навіть оком змигнути, як уже лежав на землі.

— Ні! — зойкнув старший. Він спробував підвестися, але сповз на коліна. Нога не слухалася його.

Загін Варта кинувся вперед, атакуючи противника — той-бо якраз відволікся на Тіена й решту двох. Вони виставили недосвідчених попереду, щоб ті збили темп ворожої навали.

— Ні, ні, ні! — волав Каладін. Він скористався ратищем, щоби звестися на ноги, і пошкутильгав уперед. Це не могло бути те, що він думав. Усе не могло скінчитися так швидко.

Якимось дивом ніхто не зітнув бідолахи, доки той, шкандибаючи, долав решту відстані. Він практично й не думав про це. А лише дивився туди, де впав Тіен. Загримкотіло. Ні. То копита. З’явився Амарам з кіннотою, і їхня лава понеслася крізь ворожі шеренги.

Та Каладіну було байдуже. Він нарешті добувся до тієї місцини. І знайшов там три трупики — зовсім дитячі, маленькі, які валялись у заглибині в камені. Нажаханий і занімілий, хлопець простяг руку й перевернув той, що лежав долілиць.

На нього глянули мертві очі Тіена.

Опустившись навколішки, Каладін застиг біля тіла. Він мав би перев’язати собі рану, відступити в безпечне місце, але натомість заціпенів. Завмер на колінах.

— А вчасно він проскакав тут, — пролунав чийсь голос.

Він підняв очі й помітив групу списників, що зібралися неподалік, спостерігаючи за діями кавалерії.

— Хотів, щоб вони скупчилися, насідаючи на нас, — проказав один із них. На плечах виднілися аксельбанти. Варт, командир загону. Які кмітливі очі він мав! Не якийсь там солдафон. Підтягнений, вдумливий.

«Я мав би відчувати злість, — подумав Каладін. — Мав би… відчувати… хоч щось».

Варт опустив погляд на пораненого, а тоді перевів його на мертві тіла трьох хлопчиків-вістових.

— Покидьок, — прошипів Каладін. — Ти виставив їх попереду.

— Чим багаті, тим і раді, — відповів Варт, кивнувши своїм людям, а тоді вказав пальцем на укріплену позицію. — Якщо мені присилають поповнення, нездатне битися, я знаходжу йому інше застосування, — він затримався, хоча його підрозділ уже рушив туди. Здавалось, йому було жаль. — Хто як може, так і виживає, синку. Обертай недолік на перевагу, де тільки можна. Запам’ятай це, якщо вцілієш.

І з тим підбігцем кинувся пріч.

Каладін опустив очі додолу. «Чому я не зміг його захистити?» — подумав він, дивлячись на Тіена й пригадуючи братів сміх. Його невинну усмішку та натхнення, з яким той досліджував пагорби неподалік Гартстоуна.

«Прошу. Будь ласка, дай мені його захистити. Зроби мене досить сильним».

Він почувався вкрай ослаблим. Від крововтрати. Мимоволі завалившись набік, знесиленими руками наклав джгут. А тоді, відчуваючи жахливу порожнечу всередині, приліг поруч Тіена й притис його тільце до себе.

— Не хвилюйся, — шепотів Каладін. І коли він почав плакати? — Я заберу тебе додому. Я захищу тебе, Тіене. Я привезу тебе назад…

Він стискав братове тіло аж до вечора — ще довго після закінчення битви,