Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 260
Перейти на сторінку:
відчуваючи, як усередині в ньому все обривається і ниє, мов чорна зажерлива гангрена, що продукує гнилу кров. — Це буде частинка мене, яка залишиться з тобою на все життя. Наше спільне творіння.

Його не полишало відчуття роздратування від Зоїної нав’язливости — не зовсім справедливе, якщо подумати: вона не тільки жодного разу ні про що його не просила, нічого не вимагала, її навіть не було зараз поруч, а професор натомість почувався так, ніби його хапають за рукави, ніби він знову і знову змушений пояснювати очевидні речі. — Не принижуймо одне одного, — розігрував він в уяві неприємну сцену. Зоя в ній плакала, кидалась йому на шию. Він залишався спокійним і стриманим, непохитним. — Нам пощастило, що вся ця історія взагалі відбулася. Ми могли ніколи не зустрітись.

У цей момент Зоя в уяві професора піднімала на нього червоне й мокре обличчя з ледь видимими шрамиками тут і там: — Ми могли ніколи не зустрітися? Ти в це віриш? — Професор, звичайно, не вірив.

Його роздратованість не минала впродовж кількох днів. Ну, як вона може не розуміти! — гарячкував він, нарешті так-сяк навчившись зав’язувати краватку. — Я не здатен розірватись. У нас із дружиною, зрештою, спільна дитина. І квартира. І стільки років у шлюбі.

Аж доки однієї ночі, посеред цілковитої темряви та глухоти, посеред виснажливого безсоння, замучений сухим кашлем, який не мав жодних підстав і був цілковитою дурницею, повним безглуздям, професор зробив відкриття: Зоя зникла. Вона повинна була з’явитися на прийом ще першого дня, коли на нього посипалися нещастя, — але не прийшла, і він, приголомшений усім, що відбувалося, цього не помітив. А вже наступного дня Зоя мусила з’явитися сюди, на квартиру, бо таку вони мали домовленість. За цих кілька днів, якби все відбувалось без змін, вони бачили б одне одного кілька разів і десятки разів кохалися б.

Професор пішов до ванної і випорпав із блюдечка один із Зоїних червоних недопалків. Бичок смердів огидно. Але Зоя колись торкалась його губами. Ще якихось днів п’ять тому. Навіть тиждень не встиг проминути.

Що він відчував, сидячи на прикритому накривкою унітазі і крутячи в пальцях вимащений помадою фільтр? Полегшення? Розпач? Розчарування? Страх? Тривогу? Він навіть не мав її номера телефону, не знав адреси. Вони домовлялись про зустрічі, коли Зоя приходила на прийом. Професор відчув раптом тремтіння линви над прірвою: йому забило памороки. Щойно тепер він усвідомив, яким нетривким і примарним був їхній із Зоєю зв’язок. Розрив між роздратуванням через фантазію, що він не зможе спекатись Зоїної нав’язливої любови, і відкриттям, що, можливо, він не здатен її віднайти і ніколи більше не побачить, відчувався як удар гострим лезом у живіт.

Він упав на брудні кахлі підлоги й побачив навпроти свого обличчя відламаний Зоїн каблук. За годину лікар швидкої повідомив, що у професора стався гострий апендицит.

*

Щойно він почав відновлюватися після операції, як подзвонила Нуся. Точніше, до палати увійшла медсестра і замість того, щоб, як завжди, принести пакунок із ліками і їжею від дружини, повідомила, що його хоче бачити головний лікар. Головний знову був на «ти» — схоже, ситуація якось вляглася. — Телефонувала твоя дружина, — сказав головний професорові. — Набери її, вона мала стурбований голос, — ляснув він професора по плечі, й удар негайно відгукнувся пекучим болем у паху.

Дружина була вдома. Вона відповіла буденним, навіть доброзичливим тоном, і професор помітив, як у нього всередині піднімається, заповнюючи верхні дихальні шляхи, тепла хмара надії повернутись додому, спати у власному ліжку, витиратися чистими рушниками. — Щось там сталося з бабою, — м’яко повідомила дружина. — Телефонувала Нуся.

Дружина зробила паузу і ще лагідніше, з чуттєвою ніжністю додала: — Я сказала їй. Сказала, що ми розійшлися.

Професор закашлявся. Внизу живота муляло і пекло вогнем. — Навіщо? — запитав він. — Ми ж нічого ще не вирішили. Я… — він знав, що чинить нечесно, він ще тільки згодом усвідомить усю глибину того, як зрадив цими словами їх із Зоєю, але туга за ліжком і чистими рушниками накрила його з головою. Йшлося про виживання. — Я навіть не бачився з нею весь цей час. Я усе припинив. І не збираюся…

Дружина не дослухала. — Це неважливо, — сказала вона. Зараз вони не живуть разом, і вона не збирається це ні від кого приховувати, — її голос зміцнів, задрижав від високих, зривистих ноток. З неї, мовляв, досить усіх цих хованок, досить цих непережованих, неперетравлених таємниць, якими напхана під зав’язку його родина. Вони розбухають від таємниць, як мерці, заговорила вона раптом страшними, невластивими їй словами. Роками, десятиліттями, може, навіть цілими століттями вони гниють живцем, отруєні власним мовчанням, удаванням, ніби нічого не сталося. Вона хоче від цього звільнитися, сказала дружина. Їй давно вже не було так вільно, так добре.

Вони добру хвилину мовчали у слухавку. Тільки професор заходився час від часу скрегітливим, схожим на вдаваний, кашлем. Якби тієї миті він міг побачити себе збоку, то не повірив би своїй подібності до власних зображень на дитячих чорно-білих фотографіях, зроблених Христею: короткі шортики й худющі ноги, цибате тільце, завмерле в недолугій позі, пластиковий самоскид, притиснутий до грудей, провислі на колінах колготки, приплюснуте зі сну волосся, винуваті очі, понура голівка.

За кілька хвилин цей хлопчик, постарілий на сорок років, набирав номер районного центру. Йшли короткі гудки. Старі знову розмовляли з усіма своїми нескінченними подругами, видираючи одна в одної слухавку, бо кожна мала нагальнішу розмову.

Нарешті професорові вдалося. Він боявся почути з протилежного боку материн голос. Але йому пощастило: відповіла Нуся.

Погані новини, сину, — сказала вона (обидві тітки називали його «сином»; мама ніколи до нього так не зверталася). — Бабця впала. Шийка стегна. Сам знаєш, що це означає в такому віці. Ви мусите приїхати.

Вона жодним словом не натякнула на те, що почула від професорової дружини.

Професор шукав у голові слова. Він уявляв собі ніч у потягу: безперервний біль і дискомфорт у животі, млявість і нудоту, що проймають тіло і мозок, загиджений туалет, присутність чужих людей навколо, духоту і протяг. Уявляв свою появу після цієї ночі в тісному домі на пагорбі над провінційним містечком, перед матір’ю: ослаблений, беззахисний, розчавлений. — Де твоя дружина? — запитає вона. — Де мати твого сина?

Бачив перед собою її суворе обличчя: жорстоку складку стиснутого рота, обтягнуті зів’ялою жовтою шкірою щелепи, що видають спазматичну зціпленість зубів, прискіпливий погляд таких знайомих карих, із жовтими іскрами, очей, нехай і захованих за спухлими, провислими повіками.

Уявляв хлопчика, який соромиться до нього наближатись і коли проходить повз, нахиляє голову і ховає очі. Уявляв свою неспроможність підійти до цього хлопчика

1 ... 33 34 35 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"